Як естонці росіян переспівали
Не першою, звичайно, є наша Помаранчева революція навіть на пострадянських теренах. І, сподіваємося, не останньою. Одна з таких, мирних, зате діяльних акцій спротиву тоталітаризму відбулася рівно п’ятнадцять років тому в Естонії. Ви уявляєте флегматичного, навіть радше меланхолійного, естонця революціонером? Можливо, саме тому їхня революція називалася Співочою. Вони навіть не скандували. Стояли собі на мітингах, на знаменитих Співочих полях Таллінна і Тарту, й співали. Співали, допоки не зрушили камінь зі своїх меж. Вони перемогли піснею.
...Саме 1989-го я знався з двома такими хлопцями з Естонії. В умовах надспекотної туркестанської пустелі на радянсько-афганському кордоні ці двоє вражали своїм просто патологічним спокоєм. Ми тоді перепитували: як там, удома, як там наші народні рухи-фронти, якими будуть зносини з Москвою, цікавилися національними кольорами один одного, розповідали про повоєнні рухи опору наших предків супроти окупантів. Відверто скажу, не міг у цих типових естонських братах розпізнати революціонерів. Проте нині вже 15 літ минуло, як вони вільні ходять, а ми щойно-щойно випурхнули з лабет Москви.
Напередодні повторного голосування до мене несподівано зателефонував Маркус Аава з Таллінна й привітав з перемогою. Я його ледве впізнав, бо він намагався прочитати з папірця українською. Він розповів про свого знайомого, Арне Пулка, який поїхав до України в справах і заодно залишився на кілька днів на Майдані, щоб відсвяткувати нашу перемогу.
Хоч я й мав номер мобільного телефона цього гостя, знайти його було на Майдані неважко. Після мітингу я підійшов до нього познайомитися. Ейфорія на головній площі країни просто зашкалювала. Ми розбалакалися, пішли на Європейську площу до Українського дому, де трохи вільніше. Там я й розпитав про їхню Співочу революцію.
– Звичайно, – почав Арне Пулк ще на Майдані, – століття тому годі було й мріяти про мирні революції. А нині в світі настільки на добрій нозі демократія, що чимало важелів знаходиться для окупантів і для диктаторів. Навіть тоді, 1989-го, вони вже були, хоч і не такою мірою, як вам пощастило.
– Розкажіть, як відбувалось у вас.
– Десятиліттями на кухнях, на святах, за столами естонці тихцем співали народні пісні про несправедливість московського рабства, і ось 1989 року нарешті заспівали привселюдно. Десятки тисяч вийшли на фестиваль національної пісні, який став рушійною силою свободи. Та ми завжди відчували, що нас на волю виведе саме…
фольклорна культура. Чому? Наші пісенні фестивалі, на які під час радянської доби щороку з’їжджався фактично увесь народ, відображали, ніби якийсь підпільний референдум, ставлення людей до подій, їхню громадську позицію, а особливо – єдність нації. Неформальний протест – ось чим були фольклорні фестивалі, починаючи з 1947 року. Тому не дивно, що з них і почався розвал Естонської РСР і відродження незалежної Еесті.
– Кажете, весь народ збирався. А реально – яка кількість учасників таких фестивалів у роки панування комуністів збиралася за один раз на Співочих полях Естонії?
– Іноді – й 20-30 тисяч. І це для маленької країни, яка за кількістю населення не переважає вашу столицю, аж ніяк не мало. Незважаючи на тотальні заборони і переслідування, виконували на таких зібраннях і недозволені пісні, приміром – тоді неофіційний гімн Естонії. Як заткнути рота цілій нації? Неможливо це зробити. А недозволене приваблює найбільше, особливо молодь. Отак і підтримували в тонусі національну ідею.
– З чого почали 1989-го?
– Співочу революцію пригадувати дуже приємно. Мабуть, і вам, хто в помаранчевому перейшов через Майдан, також ці дні запам’ятаються, як найдорожчі в житті. Як і тут, майже увесь народ вийшов на вулиці. Залишилися вдома тільки ті, хто не володів естонською. Мовби подумки передавши заклик до бою, таллінці зійшлися на всесвітньо відомому нашому Співочому полі. Чимало прийшло в національних строях, з плакатами. Було схоже, як зараз у Києві: мітингували, стояли і не поступалися, звичайно ж, співали. Мало скандували різні там гасла: по-російськи ніхто не хотів кричати, а естонської вони не вчили, тож не було сенсу кричати. Вперто стояли і співали. Тоді я вперше, а мені тоді ледве двадцять виповнилося, побачив наші національні прапори. Ми перемогли, перемогли в той же рік, що й інші східно-європейські країни, колишні в’язні соцтабору. Утім, нині ми вшановуємо не тільки п’ятнадцятиріччя відновлення державної незалежності Естонії, але й пам’ять жертв початку масових депортацій естонців до Сибіру, від яких в Естонії постраждала практично кожна родина. Це сталося понад 60 років тому!
– Пане Арне, чи нині справді відчутна різниця між благополуччям звичайного естонця і звичайного українця?
– Згідно з даними міжнародних інституцій, в Естонії рівень інфляції нижчий, ніж в будь-якій з країн Східної Європи. Також найнижчий відсоток безробіття, найдовша тривалість життя (70,5 року) на території колишнього Союзу. Зарплата робітника в Таллінні більша за зарплату такого ж робітника в Києві в п’ять-шість разів. Малий і середній бізнес дають левову частку робочих місць. Антимонопольна політика держави стримує тиск закордонних «акул», тому залежність від західного капіталу незначна. І це сталося не вчора, а ще тоді, коли ми майже повністю переорієнтувалися на західний ринок. Сподіваюся, що в Україні підніметься рівень добробуту громадян після перемоги опозиції на цих виборах.
– Кажуть, в Естонії доволі складне становище з тим же російськомовним населенням – буцімто ваша влада порушує права людини і що поширені сепаратистські настрої, приміром, у Нарві. То правда?
– Серед нашої молоді, становлення якої випало на пореволюційний час, звичайно ж, російська як мова міжнаціонального спілкування поступилася англійській. Тому росіяни почуваються серед нас, принципових, ніби не в своїй тарілці. Утім, ніхто їх не неволить, а в Європі більше спілкуються німецькою, французькою, звісно, англійською. Жодної дискримінації за національною ознакою в Естонії, всупереч московській пропаганді, немає. А про сепаратизм в Естонії перестали пліткувати одразу ж після брюссельського рішення прийняти нашу країну до спільного дому. Уперті росіяни перестали впиратися – їм також більше, гадаю, кортить до Європи, аніж під Путіна. Нашу державну ініціативу «Інтеграція в Естонському суспільстві в 2000-2007 рр.» Європейський Союз назвав найкращим зразком розвитку гармонійного співіснування основної нації і нацменшин. Нехай щось подібне міжнародна спільнота скаже про Росію.
– Яку роль відіграють російські організації у політичному житті Естонії?
– Судіть самі: наприкінці 1991 року парламент Естонської Республіки – Рійгікогу – в своєму складі не мав жодного представника з російським прізвищем. І це тоді, як у моїй країні проживає майже півмільйона «русскоговорящіх». А на останніх виборах до Рійгікогу російським партіям удалося ввести до парламенту п’ятьох своїх, які сформували там російську фракцію. На тлі дев’яноста шести голосів цих п’ять, звичайно, не мають великої ваги.
– Чи правда, що росіяни останнім часом масово виїжджають з Естонії?
– Чимала їх кількість таки подалася до Росії. «Закон про іноземців», ухвалений ще 1993 року, який іноземцем визнає кожного, хто вже є громадянином іншої держави чи взагалі не громадянин будь-якої, поставив росіян перед фактом переходу на нелегальне становище. Громадянство за народженням у нас можуть отримати тільки ті, хто народився до червня 1940 року, коли Естонію завоював СРСР, та їхні прямі нащадки, або ж ті, хто народився після відновлення незалежності 1991 року. «Русскоговорящіє», які прибули до Естонії після 1940-го, чи ті, які народилися в роки радянської влади і прожили все життя в Естонії, перетворилися на «апатридів» – осіб без громадянства, тобто на іноземців.
– Як вони почуваються в естонському суспільстві?
– Роботою на державних посадах забезпечують, звісно, тільки громадян Естонії. І тільки громадяни мають право на власний бізнес. Апатридам залишається в основному некваліфікована робота чи робота на ринку. Одначе останнім часом і там почали пред’являтися жорсткі вимоги щодо естонської мови. І, зважте, українці, ці закони – цілком у полі європейського права.
– Дякую за розповідь, і щасливого повернення додому.