Майстер і Маргарита, Катерина і Стефанія
Про цю сім’ю збиралася писати давно. Родина Довганів, сказати б, завжди жила в незалежній Україні, творячи її в собі й навколо себе, – конкретними справами, помислами, людяністю. Навіть так: помаранчева революція все життя була з ними, хоч ці люди не революціонери, а ті, котрі своєю активною небайдужістю уміють запалювати інших.
«Парнас на Видубичах»
Почну з пані Маргарити. Вона уособлює дух родини, в якій кожен має свою місію.
Не встигли колись познайомитися з нею, а вона запрошує: «Приходьте до нас на «Парнас»!». «Парнас на Видубичах» – родинне (в широкому плані) зібрання. Збирається юнь: влаштовують своєрідні вечорниці, на яких читають поезію. Тематичні композиції присвячені Сковороді, Стусові чи неокласикам. І все – так захопливо! Заключний момент – чаювання з «фірмовим» тортом пані Маргарити. Вона у всьому прагне гармонії. Свого часу режим поставив на ній карб дисидентки: була в дружніх стосунках з Іваном Дзюбою, Василем Стусом, іншими шістдесятниками. Хіба ж могла стояти осторонь відродження рідної культури, пробудження думки? За що й поплатилася: журналістку газети «Друг читача» Маргариту Довгань звільнили з роботи. Та вона не з тих, хто квилить і опускає руки.
Повернімося на «Парнас». Йому передували «Лебедики». Коли онука Стефанка пішла до школи (це було за Горбачова), ініціативна бабуся запропонувала вчительці організувати у класі фольклорний ансамбль. Діти охоче залишалися на репетиції, виступали з концертами перед ровесниками й дорослими. Це були цілі програми – на Різдво чи до інших свят. Навіть Гімн України розучили, коли він ще не був офіційно прийнятим. Пані Маргарита домовлялася з людьми, яких особисто знала, приходила з дітьми на підприємства, в наукові інститути. Під час обідньої перерви вони влаштовували дійство: народні пісні, композиції з поезій. Дорослі саме від «лебедиків» почули те, від чого їх відлучали все життя. Сльози, розчулення. «Ви відкрили нам очі на високе мистецтво. Ми й не знали, яке багатство було сховано від нас», – дякували і українці, й росіяни.
А згодом Маргариту Довгань запросили працювати до парламенту, коли там утворилася «Народна Рада». Часу катастрофічно бракує, та пані Рита збирає дітей у себе вдома. Так виник «Парнас на Видубичах». Скільки дітей перейшло через «Лебедики» та «Парнас»! Фактично, неформальний клуб існує вже два десятиліття.
Вихованці стали художниками, філологами, банкірами, зрештою, культурними і свідомими громадянами. Чимало з них приводять нині на вечорниці до пані Маргарити своїх дітей чи молодших братів і сестер. Кругообіг добра триває.
Корінь і крона
Житейська історія Маргарити Довгань повчальна й цікава. Мама і батько були інтелігентами, для яких культура, – основа. Родове коріння мами – на Волині: українці та німці. Один із прапрадідів був фермером. Походив із німецької колонії менонітів, які опинилися в Україні.
Батькова родина – з Росії. Прапрадід – поляк, якого заслали в далекі краї після повстання Костюшка. Та всі писалися росіянами. Батьки пані Рити після закінчення інституту одружилися і за направленням поїхали до Ташкента, де вона й народилася. Ось така географія та інтернаціонал.
Батько був геодизистом, тож кочували чимало. Середня Азія, потім Урал, Західна Білорусь, яку щойно «звільнила» Червона армія. За якийсь час родина потрапляє в «ощасливлену» радянською владою Литву. Маленькій Риті було 10 років. Запам’яталося: батько привів її до школи в центрі Вільнюса, на вулиці князя Гедімінаса. Вчителька-литовка вже звикла, що «освободітєлі» не вчать литовської. Батько заперечив: «Ні, дочка вчитиме обов’язково. Ми ж приїхали сюди жити». «Вчителька розридалася і впала на груди мого батька. Я ж нічого тоді не зрозуміла», – пригадує пані Рита.
Запам’яталося й страшне: терор проти литовців, переслідування патріотів.
Маленька вставка. Влітку 1991 року я з приятелькою поїхала до Вільнюса передати ліки для «Саюдіса». Гуляю містом і раптом зустрічаю пані Риту, з якою вже була знайома. Ото було здивування! Вона, виявляється, приїхала з онукою Стефанією показати їй місця свого дитинства. Сентименти – «з журбою радість обнялася».
У Литві родину пані Рити і застала війна. Довелося вивчати іншу географію. Бачила, як горіла Орша. Тікали на Схід, а мама в цей час чекала на четверту дитину. Опинилися на Волзі. Батька відправили на північ. Але він встиг виготовити доньці книжечку для щоденника. Він донині зберігся. Є там запис: «Мы переехали до Ткаченкив. Это украинцы. У них очень чисто и хороший огород». Так у дівчинки з’явилася тема українства.
А далі це почуття розвивало... КДБ. Маргарита Довгань твердо перейшла на українську 1965 року, коли відчула на собі «недремне око». Та й середовище яке було: шістдесятники!
Зрештою, пані Рита на ту пору вже працювала журналісткою. Між іншим, ще студенткою стажувалась у «Вечірньому Києві». Саме в ньому 1953 року й отримала перший ідеологічний урок: «Запам’ятай: ніколи працівник партійного апарату не може бути винним ні в чому».
Познайомив полонез
Як у житті пані Маргарити з’явився її майстер – скульптор Борис Довгань? Вона каже: «Нас познайомила класична музика».
1952 рік. Пішла в художній інститут узяти лижі напрокат. А там – свято. «Заходжу до залу, а на мені шаровари байкові, стареньке платтячко зверху. Аж тут коло мене проява – в чорному сатиновому халаті, на якому плями від гіпсу. Йому, скульпторові, не до танців, просто зазирнув. І побачив мене, чупарадильце. Запросив на танець. Це був полонез. З того все й почалося...»
Молоді кияни одружилися. Народилася донька Катруся. Виросла, закінчила Київський художній інститут, реставраційний факультет. Серед її робіт – реставрація церковного живопису у храмах Козельця на Чернігівщині, Андріївської у Києві. Вона – автор, на замовлення нащадків Розумовських, ікон для церкви в Лемешах. Нині викладає у далекому Балтиморі (США). Завоювала авторитет універсальністю: пані Катерина – талановитий живописець і скульптор. Її чоловік Роман – українець із США.
Часи летіли. Підросла онука Довганів Стефанка. Вона змалку малює і співає. Пані Рита повела її 5-річною до консерваторії, де дівчинку прийняли до дитячого хору. А ще вона співала з бабусею у народному хорі «Гомін» Леопольда Ященка. А чого варті були відвідини Марії Приймаченко, з якою товаришували Довгані!
Минув час. Стефанія закінчила вищу музичну школу при Університеті штату Меріленд (США). Одержала на конкурсі молодих співаків Америки імені Рози Понселл Золоту медаль. Дала кілька концертів. Але попри все – Батьківщина. У Києві – концерти в Національній філармонії, Андріївській церкві, участь у двох концертах на запрошення Австрійського посольства тощо.
Нині Стефанія Довгань навчається в аспірантурі в Німеччині. Крім того, 25-річна киянка зарахована до штату оперного театру Нюрнберга. 104 співаки претендувало на 5 місць в опері цього міста. Стефанія співала на конкурсі однією з перших. «Яка була наша радість, коли увечері наступного дня вона подзвонила і сказала, що пройшла першим номером», – пишається бабуся.
Про свою онуку пані Маргарита каже так: «Хоч би де співала Стефанія Довгань, вона завжди буде українською співачкою».
А сцена справжнього таланту – увесь світ.
Куренівка – і цілий світ
У світі – в Німеччині, Британії, Франції, США – знають твори українського скульптора, заслуженого діяча мистецтв Бориса Довганя. Його батьківщина – Київ, Куренівка. Його учитель – Іван Макогон, автор пам’ятника М. Грушевському на Байковому цвинтарі. Пан Борис також із кола шістдесятників. Ще у 60-ті створив скульптурні портрети перекладача Григорія Кочура, поетів Василя Стуса, Івана Світличного, правозахисників Генріха Дворка та Юрія Кочержинського, композитора Леоніда Грабовського, художника Анатолія Лимарєва. А ще ж – увічнені у бронзі Сковорода, Леся Українка, Вернадський, Драгоманов, Чубинський, Гмиря. Один вибір постатей багато про що говорить, як і його композиції «Поет і кат», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Реквієм».
Колись скульптор Борис Довгань виконав композицію «Скорботна муза», яку визнали «націоналістичною» лише тому, що жіноча постать була одягнена в українську сорочку. Та час усе розставив на свої місця: бронзова скульптура нині стоїть біля Київської художньої академії як пам’ятник художникам-жертвам репресій. Біля нього майбутніх митців посвячують у студенти.
...Таке буває раз у житті: нунціатура в Києві замовила поважному маестро скульптурну постать великого гуманіста нашого часу Папи Римського Івана Павла ІІ. Нині скульптура прикрашає посольство Ватикану в Києві, що на Тургенєвській, 40. А для греко-католицької церкви св. Миколая (на Аскольдовій могилі) Борис Довгань створив композицію «Папа Іван Павло ІІ молиться до ікони матері Божої Зарваницької».
Майстер, як завжди, не мислить себе поза творчістю: весь час у майстерні. Завершує композицію на біблійну тему «Моління про чашу», зробив меморіальний пам’ятник Віктору Іконнику та Сергію Данченку.
Рід Довганів надзвичайно працьовитий і талановитий. Саме на таких тримається наше життя. Їхній дім – гостинний «вігвам», як називає його пані Маргарита. І наріжний камінь його – любов, добросердя, патріотизм. Недарма цей дім задовго до помаранчевої революції став своєрідним майданом Незалежності – з його прагненням свободи, відкритості, людяності і великої любові до мистецтва, яке гармонізує світ.