«Матуся»
До рідної домівки 8-річна Тетянка О. дісталася лише на світанні. Їй не зраділи і не здивувалися. Мати лише на мить розплющила очі, наказала погодувати курей і вже за хвильку поринула у спокійний сон. Тетянка тихенько пішла до своєї кімнати, переодяглася і, прихопивши єдину улюблену ляльку, зачинила за собою двері.
До бабусі, яка жила на іншому кутку села, дівчинка прийшла години за півтори – не слухалися ноги, нестерпно боліло усе зранене тіло. Старенька, ледь поглянувши на онуку, все зрозуміла й заплакала. Коли її страшні здогадки Тетянка підтвердила, Марія Іванівна наказала їй залишатися вдома і нікому не відчиняти дверей. Сама ж, хутенько зібравшись, вирушила до садиби доньки.
Олена усе ще відпочивала і, коли Марія Іванівна штовхнула її раз чи двічі, підхопилася, жестом наказавши мовчати, аби не розбудити свого співмешканця Славка.
Загалом він був уже четвертим чоловіком у житті Олени, останньою любов’ю, як стверджувала вона сама.
Його попередники витримували недовго, зникаючи так же несподівано, як і з’являлися. Цей відразу повів себе інакше, через декілька днів після знайомства запропонував одружитися, взяти за дочку Тетянку, одне слово, створити справжню сім’ю. Виявилося, що у Олени зі Славком багато спільного, а головне – обоє полюбляли добряче хильнути. До того ж вранці він, на відміну від інших співмешканців, не дорікав Олені порожніми каструлями, давно не прибраною оселею чи тим, що жінка пила на рівні з ним.
Славко та Олена напередодні нещастя з Тетяною відпочивали, як і завжди – весело, з розмахом. Це літня жінка помітила тільки-но переступила поріг кухні.
На столі від учорашніх святкувань залишилося кілька порожніх пляшок та недоїдки, по яких повзали мухи. Коли Олена простягла руку за недопитим, Марія Іванівна вихопила чарку і з усієї злості жбурнула її на підлогу. А доньці наказала негайно одягтися, щоб йти до міліції.
Прямуючи до райвідділу, Марія Іванівна соромила доньку, крізь сльози дорікала й розповідала про те, що дізналася від онуки. Олена увесь час похмуро мовчала, а потім таки не витримала, зупинилася і сказала, що далі не піде. Пояснила вона це тим, що не вбили ж Тетяну, ну а все інше можна пережити. Вона таки повернулася додому, а Марія Іванівна кинула їй услід як прокляття, що ліпше б познущалися з Олени.
Ні, Олена не завжди була такою, яку проклинала власна матір. І сусіди пам’ятають її симпатичним, жвавим дівчиськом, яка встигала й молодшого брата доглянути й по господарству зробити все, поки мати від зорі до зорі працювала, втративши ще в молоді роки годувальника. Життя 13-річної Олени різко змінилося з того часу, як до їхнього перспективного у ті роки радгоспу приїхали будівельники. З одним із яких Олена й познайомилася у клубі, на дискотеці.
Бригада свій об’єкт здала достроково, заїжджий парубок обіцяв повернутися дуже швидко і писати щоденно листи… Одначе минав час, але ні парубка, ні звістки від нього вона так і не дочекалася. Єдиною згадкою про короткий роман став фізичний нестерпний біль від, м’яко кажучи, недитячої хвороби, з якою Олена пробула у лікарні майже два місяці. Після страждань, які випали на долю, дівчинка присягалася в усьому радитися з мамою та слухати її. Але, опинившись удома, про свої обіцянки забула того ж вечора.
– Ніби зірвалася з ланцюга, – каже Марія Іванівна про доньку. – Все у нашому житті пішло шкереберть – гулянки, пиятики, сумнівні друзі. Усе це я відчула власною шкурою. І лупцювала, й умовляла – даремне. У сімнадцять Олена знову завагітніла, – сумно зітхаючи, продовжує нелегку розповідь співбесідниця. – Бачте, як буває, нормальне подружжя дітей роками не може народити, а таким як Олена, все байдуже. Тоді вже я переривати вагітність не дозволила, хай, думаю, буде як є, а далі як Бог дасть.
Сподівалася, буде дитя й вона блукати перестане. Спочатку, доки слабувала після пологів, було нібито й непогано – дитя нагодоване, доглянуте, а тільки-но Тетянка почала дибати, Олена знову взялася за своє. Коли дід мій помер, ми з нею роз’їхалися, саме через те, що не могла я більше терпіти такої поведінки. Тетянка щодня навідувалася, а та образилася, відвернулася. Але найголовніше – через постійні компанії, гулянки до дитини власної збайдужіла. Я Тетянку просила не раз і не двічі, аби перейшла до мене жити – куди там, хіба ж Олена дозволила? Чоловіків змінювала як оті рукавички. Тетяна натерпілася всього, звичайно ж. Того, що сталося, могло і не бути, якби Олена дбала про доньку як справжня мати. Уявляєте, дитина пішла до лісу з ледь знайомим дядьком тому, що він пообіцяв їй дати цукерку. – Співрозмовниця замовкає, поглядає на годинник. – Якщо онука зараз прийде, ви скажіть, що розшукуєте когось із знайомих. А до нас зайшли випадково. Не треба її травмувати, дитина ж іще зовсім. А може підросте, забуде. Усе може бути, – не зовсім упевнено додає Марія Іванівна.
…Двоє увійшли до лісу серед білого дня. Дорослий дядько вів за руку малу дівчинку і розповідав їй якусь веселу історію. – Тетянка сміялася й довірливо чимчикувала поруч. Адже він був маминим знайомим. Дуже скоро чоловік вийшов з лісу один і роззираючись, швидко попрямував до річки. Адже сідало сонце, а чоловік ще мав намір скупатися, поніжитися на березі. Тетянка ж додому дісталася наступного дня на світанку.
Увечері того ж дня приятеля Олени арештували, а через півроку засудили на 8 років позбавлення волі. Тетянка тепер живе у бабусі, її мати знову збирається заміж, розповідаючи усім і всюди, що це вже останнє і справжнє кохання. Про історію з донькою згадувати не любить. У неї інші клопоти, інше життя, яке є й вочевидь завжди було окремим і від доньки, і від матері, і від будь-яких інтересів, які не збігаються з власними.