Життя у стилістиці 70-х

Кожен театр має у своєму репертуарі вистави, які завдяки реалістичності та близькості образів до світосприйняття людини будь-якого часу стають для глядачів улюбленими.

Вочевидь, саме до таких належить прем’єрна постановка Євгена Курмана «Старший син» за п’єсою Олександра Вампілова в Київському академічному молодому театрі.

Комедію  «Старший син» свого часу також було екранізовано, і герої-улюбленці вампіловського тексту з легкої руки Євгена Леонова, Михайла Боярського, Миколи Караченцова і досі живуть у кінематографі.

Вистава Євгена Курмана створена як зовнішньо-психологічна стилізація під життя російської глибинки другої половини ХХ століття, зумовлює різні почуття...

На сцені – усі ознаки часу –  предмети побуту та невибагливого інтер’єру. І в ці «апартаменти» випадково потрапляють двоє молодих людей: Бусигін (у ролі – Ігор Портянко) та юнак зі старим транзистором у руці на прізвисько Сільва (у ролі – Борис Георгієвський), котрі, як у пісні, запізнилися на останню електричку. Юнакам потрібно десь переночувати, й вони вигадують історію: Бусигін називається позашлюбним сином господаря будинку Сарафанова (у ролі – В’ячеслав Сланко), а Сільва – його однокурсником по медінституту. Та «новоназвана родина» через відсутність подій – сенсу в житті, а також самотність та невлаштованість щиро приймає хлопця як старшого сина Сарафанова. І брехня  не мала б жодного значення для героїв цієї сценічної історії, якби не спричинила до серйозних наслідків: кохання, дружби, віри в людські почуття. Навіть після розкаяння та зізнання Бусигіна у «нової родини» не поменшало любові до «старшого сина».

Вистава Євгена Курмана  є більш акторською, адже до цього спонукає і сам текст: Вампілов з увагою ставиться до почуттів своїх героїв,  їхнього внутрішнього світу.

І незважаючи на те, що всі вони, так би мовити, не знайшли остаточно себе в житті, дещо розгубилися в беззмістовному існуванні, та родина Сарафанових і юнаки, безумовно, викликають лише  приязнь.

Недолугий «батько сімейства» Сарафанов не відбувся як музикант – змушений грати на танцях та похоронах і приховувати цей факт від дітей, хоча вони давно знають правду. І попри розгубленість він є людиною чистої душі та світлих думок, добрим, люблячим батьком, а його «блаженність», непристосованість до життя лише викликає бажання ним опікуватися.

Ділова та завжди серйозна  Ніна (в ролі – Ліліана Ребрик) замолоду змушена бути «старшою сестрою», стежити за батьком та від безвиході бути готовою назвати чоловіком людину, з якою просто буде зручно  в житті.

Імпульсивний підліток Василько (у ролі –  Олексій Нагрудний) ще не зрозумів сам себе, а його кохання до дорослої жінки лише вносить хаос у формування його духовного світу. Актор завдяки своїй психофізиці, амплуа молодого, привабливого юнака, пластичності, динамічності на сцені, як завжди, викликає невпинну хвилю позитивних емоцій, особливо в жіночої частини глядацької зали.

Навіть легковажні Бусигін та Сільва не несуть негативу: здатні розкаятися, змушують глядачів ставитися до них доброзичливо. Та й самотня незаміжня Макарська (в ролі – Наталка Кленіна), сусідка Сарафанових, одягнена в претензійну сукню в стилі героїні Шерон Стоун з «Основного інстинкту», перебуваючи в постійному «пошуку» чоловічої уваги,   спонукає  замислитися над сенсом життя.

Психологічно-емоційному забарвленню вистави сприяє її музично-звукове оформлення (музичне вирішення Євгена Курмана): і звук руху поїзда, і славетний рок-н-рол, і гул літака підтримують  часову атмосферу вистави.

…Ліки від втрати сенсу життя герої усе ж таки знаходять. Лише любов та щирість у стосунках  дають стимул. А випадкові інтриги та дрібниці в стосунках можуть перерости у високі й чисті  почуття.