Подвійний удар

Той серпневий сонячний ранок у одній із квартир на вулиці Щербакова розпочався як десятки, сотні й навіть тисячі попередніх. Євдокія Олексіївна збиралася на роботу. Одягтись їй було непросто. Нестерпно боліла рука, густо вкрита синцями. Обличчям жінка радше нагадувала боксера-невдаху, котрий напередодні провів свій перший бій із маститим професіоналом. Останній, схоже, не збирався майстерним точним ударом покласти свого візаві на ринг. Він обрав іншу тактику – повчальну, з допомогою якої на обличчі «вималював» дивні візерунки.

Цей «професіонал» – чоловік Євдокії Олексіївни – Савелій. Важко дихаючи з похмілля й щось бурмочучи собі під носа, він збирав по квартирі розкидані речі. Напевно, також збирався на роботу. Дивина та й годі – такого п’яницю й досі терплять на виробництві. Щоправда, грошей од нього вже давно не бачила. Очевидно, усе витрачалося на «зеленого змія».

«Бог з ними, з тими грошима, – подумала жінка, – аби лише не чіпав мене, не бив». Останніми роками тільки й нагороджував кулаками. Діставалося й дітям, коли були маленькими. На щастя, тепер вони перестали бути свідками батьківського гніву: живуть окремо.

Вийшла на вулицю. Там було порожньо. Якомога нижче нагнула голову, щоб ніхто не побачив її понівеченого обличчя, й пошкандибала туди, де на неї чекало її знаряддя праці, – мітла. Не мелося. Побита рука не слухалася. Зупинилася. Вирішила зібратися із силами. І згадалися їй події не такої вже й далекої давнини, її коханий Савочка. Пригадалося, як цей красивий юнак дарував їй квіти, говорив красиві слова, як ніжно кохав.

Здавалося тоді, щастю не буде кінця. Однак помилилася. Воно промайнуло швидше за весняну грозу. Почалися суворі будні, наповнені «зеленим змієм». Сава не гребував будь-якою компанією, аби лишень наливали. Додому приходив збудженим і агресивним. Тоді діставалося і Євдокії Олексіївні, й дітям.

Неодноразово поривалася поговорити з чоловіком. Та де там. Це ж треба, щоб людина була тверезою. А люті й злості в ньому вистачало на кількох кавказьких і середньоазійських вівчарок разом узятих.

Он уже й люди почали з під’їздів виходити. Треба швидше підмітати та йти додому. Скоро й улюблена єдина внучка Марійка має прокинутися – дівчинку на кілька днів у бабусі залишив син. Треба ж було такому горю статися: дід побив і трирічну дитинку. «Боже мій, що ж то за нелюд такий живе поруч, – міркувала Євдокія Олексіївна, – як же його спекатися, аби більше не терпіти наруги над собою. Чула, є такі люди, котрі за відповідну плату виконають будь-яке замовлення. Одначе де ж їх шукати? Та й грошей катма».

Від таких думок жінка жахнулася. Ухопила мітлу, поставила на місце й поквапилася додому.

Марійка принишкла в кутку й тремтіла. Побачивши бабуню, кинулася до неї. Євдокія Олексіївна, пригорнувши до себе дівчинку, почала заспокоювати її. Потім нагодувала. Згодом кожен зайнявся своєю справою: внучка залишилася гратися у кімнаті, бабуся пішла готувати обід.

Близько чотирнадцятої години додому повернувся Савелій Ігорович. Його очі, немов у хижого звіра, були сповнені зла. Важкий дух перегару відразу ж наповнив кімнати. Трирічне дівча одразу зметикувало, що від такого діда краще заховатися під ліжко. Бабусі відступати було нікуди. Вона приречено чекала на свою долю.

За кілька секунд перед Євдокією Олексіївною в образі її чоловіка постала страшна потвора, яка ухопивши пательню, кричала й погрожувала, що вб’є, якщо не знайде грошей на горілку. Від страху жінка інстинктивно стиснула в руках предмет, яким щойно різала цибулю. Пересохлими губами ледь вимовила: «Не підходь». Але потвора не відступала. Ще мить – і пательня розтрощила б Марійчиній бабусі череп. Проте удар ножа в живіт попередив цю трагедію, вчинивши іншу.

Савелій Ігорович, кинувши пательню, п’ятірнею накрив рану. Крізь пальці потекла кров. Він повільно опустився на стілець, що стояв поруч. Трохи перепочивши, невгамовний чоловік знову, як дикий звір, кинувся на Євдокію Олексіївну. Ухопивши її за волосся, намагався якомога сильніше вдарити головою об стіну. Боротьба йшла не на життя. Захищаючись нещасна жінка, уловивши момент, ножем пробила чоловічі груди. Савелій Ігорович упав на підлогу, а перелякана Євдокія Олексіївна з окривавленим знаряддям убивства кинулася по допомогу до сусідів...

Це вбивство. Саме так дії жінки кваліфікував Шевченківський районний суд міста Києва. Висновки судової психолого-психіатричної експертизи були більш ніж переконливими. У них зокрема заначається, що Євдокія Олексіївна психічно здорова людина. Отже, вона усвідомлювала, що робить. Не знаходилася жінка й у стані фізіологічного афекту. Її емоційний стан на той час слід кваліфікувати як емоційне збудження на тлі довгої психологічної ситуації, що ослабило інтелектуальний і вольовий самоконтроль, перешкодило пошуку раціонального виходу із цієї страшної ситуації.

Діти на суді захищали, звичайно, матір. Вони розповіли, що їхній батько фактично все життя зловживав спиртними напоями, знущався над своєю дружиною та їхньою матір’ю. Постійно всіх бив, серед ночі виганяв із квартири. Діставалося навіть й онуці.

Те ж підтвердили й сусіди. Свою неповагу до вбитого висловили й колеги по роботі Савелія Ігоровича. Зокрема, керівництво теж скаржилося на його агресивність через затяту дружбу із «зеленим змієм».

І хоча покійний упродовж багатьох років принижував людську гідність своїх рідних, Євдокія Олексіївна все ж не бажала смерті чоловіку. Вона захищалася од його агресії, яка, власне, і спричинила цю сімейну трагедію.

Додаткова комісійна судово-медична експертиза спростувала покази підсудної й довела протилежне. А відтак, суд згідно зі статтею 115 ч.1 КК України визнав жінку винною у скоєнні злочину, й позбавив її волі на два роки.