Солов’ї трагічної наснаги Григорія Фальковича

Антисемітизм – одна з тих карт, які збиралися розіграти «політтехнологи в цивільному» на виборах президента України. Не вдалося. Та це не означає, ніби жодних проблем на полі порозуміння українців та євреїв немає. Про це – розмова з українським поетом, головою культурно-просвітницького товариства імені Шолома Алейхема, керівником Міжнародного форуму «Мир вам!», лауреатом премій імені Володимира Винниченка та Павла Тичини Григорієм Фальковичем.

Свято перемоги і світла

Нещодавно відгоріла остання свіча світлого юдейського свята Хануки. Воно пов’язане з конкретними  подіями історії. Це було повстання проти асиміляції єврейського народу. Коли я бачила, як кияни-євреї відзначають його, було враження: праісторія  оживає на очах.

Нині на наших очах, без перебільшення, твориться історія нової України. Звісно, саме з цього й почалася наша розмова з Григорієм Авраамовичем. «Пережив потрясіння, – зізнається поет. – Україна наша вже не та, яка була місяць тому. Нам усім украй необхідні зміни. Скільки емоцій за кілька днів: острах, непевність – і віра в Боже провидіння».

Як свідчить Біблія, наші справжні скарби – на Небі. Чому ж  забуваємо про це? Чому посів розбрату дає урожай, а засліплення застить істину? Вічні питання. Впевнена: чимало проблем саме з того, що багато з нас й досі не вкорінені, не відважилися запитати  себе: «Хто я? Звідки? Навіщо?» Не так часто життя аж настільки оголює буттєві засади, як це сталося нині. Добро і зло явлено майже в чистому вияві. Привід – вибори, та за ними значно більше.

Мене цікавлять два моменти: самоусвідомлення Григорія Фальковича, який навернувся до віри предків, і чому він став українським поетом. Колись писав російською і видрукував дві книжки. І раптом – пішли вірші українською. Кон’юнктура? Мислення поетичне  кон’юнктурі не надається. На замовлення можна написати будь-що, але не справжню поезію. І ось цей киянин, відлучений радянщиною від рідної історії так само, як українці від своєї, став першим українським поетом, що осмислює юдейську духовність. І цим розпросторює державу українського слова. Парадокс? Жодним чином. Хто до нього міг це  втілювати? Леонід Первомайський? Сава Голованівський? Абрам Кацнельсон? Навряд, аби могли  мріяти про це. Режим, неволя стриножує всіх, незалежно від мови та національності.

Зректися себе?

– Григорію Авраамовичу, чи мали  національне виховання?

– Почну з того, що вся найближча рідня – або у Бабиних Ярах, або загинули на фронті. Ми з мамою лишилися  самі. А сім’я  до війни була чимала. У батька – шестеро сестер, у всіх діти. Словом, питання про моє спілкування з родичами-євреями і мою єврейську самосвідомість було вирішено без мене. Із родинної історії знаю, що в роду були кустарі, вчителі, хлібороби, навіть мільйонери-лісопромисловці. Мій дід по матері був учителем у хедері, школі, де навчають основам юдаїзму. Та все різко обірвалося після жовтневого перевороту. Філософію та етику юдаїзму, мову іврит оголосили «мракобіссям». Було й певне загравання: єврейські театри, газети на ідиш, уроки в окремих школах. Та виховували, як усіх, радянськими людьми – аби не почувалися євреями. Скажу про себе: намагався не помічати так званого побутового антисемітизму, а що вже казати про державний! Була ж істерія «космополітизму», підленькі анекдоти про «Хаїма і Мойшу», звертання до єврея: «Эй, ты, Абгаша!» Саме так, по-російськи. У певні моменти хотілося бути подалі від усього єврейського. Наприклад, не подобались єврейські дівчата, тягнувся до слов’янок.

– Такий результат державної політики: відлучати від коренів, виховувати безбатченків. А вас  ніколи не сприймали як... українця?

– Був цікавий епізод у житті. Поїхав у Карпати до лісорубів, у господарство відомого тоді Івана Чуси, Героя Соцпраці. Місцеві лісоруби сприйняли мене чомусь «своїм хлопцем», зрештою, ніхто не цікавився моїм походженням. Вони називали мене Григорієм Івановичем Федьковичем.

– А коли ж  відчули потребу самоідентифікації?

– З «гласністю» відчув: маю стати самим собою. Аби не стати ніким. Так  опинився серед організаторів першого в Україні Товариства єврейської культури, був обраний членом його правління. Тоді ж прийшло і поетичне осмислення себе – саме українською мовою.

– А трохи пізніше чимало українських інтелігентів стали одержувати від організації «Еш-А-Тора» поетичні послання про юдейські свята: Суккот, Сімхат-Тора. Усі були вражені увагою. Я «вирахувала»: вірші писали ви, хоча вони не були підписані. А потім ви організували Міжнародний форум «Мир вам!» Як це необхідно: зустрічатися, обговорювати наболіле, частуватися, співати своїх пісень. Оцей ваш форум, простіше, вітальня – школа порозуміння, доброзичливості. Ми скільки довідалися одне про одного! Нам бракує поінформованості. Інакше й українців, і євреїв переслідуватимуть міфи, забобони. А хтось третій користуватиметься й розпалюватиме пожежу. Та чи ваші друзі євреї приймають вашу українську мову?

– Скажу так: українська мова сама вибрала мене. Невже буду виправдовуватися?

Біблійними шляхами

– Пригадую ваші рядки: «Не вистачає слів. Ночами/ Чекаю українських слів...» Або: «Чи вже я вільний вибирать, Як собі жить і де вмирать?» Нині всі шляхи на землю предків відкриті. Ви побували в Ерец-Ісроель, і недарма книжка ваша називається  «Шляхами  Біблії  пройшла моя душа».

– Можу говорити про потребу повноцінного людського життя на землі, де народився я, мої батьки і покоління моїх предків. Про потребу життя, гідного людини, збагаченого тим, що я можу бути євреєм. Кажу про Україну. Побачив  країни куди багатші. Але я люблю цю землю. Чи люблю Ерец-Ісроель? Безумовно! Можливість вибору – чи не основне право людини,  те, чим Всевишній нагородив нас у світі, де існує добро і зло. Біда, коли замість можливості  вибору змушені говорити про його необхідність. Не хочеться, щоб держава Україна змушувала своїх громадян виїжджати геть. А  вибрати часом буває нелегко. Однак, дай Боже, аби цей вибір був у кожної людини.

– Розумію вас. Як розуміла, читаючи ваші рядки: «Я – прямий нащадок Авраамів. Де мій Київ? Де мій Ізраїль?» Або пронизливі слова: «За Україну дать отвіт перед моїм єврейським Богом...» Не помилилась, назвавши одну зі статей про вашу творчість «Тягар обраності». Дехто обраність розуміє як привілей. Але ж ідеться про надзвичайну відповідальність!

У  поезії  Григорія Фальковича багато посилань на Біблію. Іван Дзюба, який високо цінує творчість нашого сучасника, пише: «...інтимне його «прилучення» до світу Біблії – це внесок у збагачення української культури». Як на мене, це  особливий вияв порозуміння наших народів. І додам: коли тяжко на душі, коли  потребую розради, звертаюся до Григорія Авраамовича. Коли чую його українську мову, вишукану, інтелігентну, на серці розвиднюється. А ще люблю читати Григорія Фальковича.

Солов’ї трагічної

                   наснаги,

Вивчені на маминім

                      плачі,

Не втамують сонячної

                     спраги

І мене одспівують

                      вночі.

Що їм до отої веремії?

Де він, той забутий

                  Вавилон?

Плачуть українські

                     Єремії

Про народ мій

         і про мій полон.

Вік по віку плине

              крізь повіки,

Бористен гойдає

                   верболіз.

Не всихають

         вавилонські ріки.

За роками прибуває сліз.

Де чия? Вже добирати

                        годі.

І пливуть в намулі

                    та імлі

Слізоньки земних

               усіх народів

По моїй чорнобильській

                      землі.

По мені течуть –

           не обминають,

Моє тіло й душу

               обмивають.

Солов’їне серце

                  на долоні

Схаменулось –

            ожива поволі.

Козака в турецькому

                      полоні

Одспіває кантор       

          на Подолі.

Григорій Фалькович – поет «трагічної наснаги», але його лірика світла і чиста. А яку книжку поезій для дітей він підготував із дивовижними малюнками художника Павла Фішеля! Та ще аби почули, як їх читає чудовою українською мовою онука Мішель! Життя триває.