Допомога, що стала війною
Чверть століття тому, у ніч з 25 на 26 грудня 1979 року, обмежений контингент радянських військ ступив на землю Афганістану. Офіційна версія – для надання народу цієї країни «інтернаціональної допомоги». Насправді ж ця «допомога» обернулася майже десятилітньою війною, в якій загинули тисячі як наших земляків, так і афганців.
Треба сказати, що у Радянського Союзу, від самого початку його існування, були непогані відносини з Афганістаном. Кабул вважався вигідним партнером Москви – в азійській країні чимало родючих земель, що давали два-три врожаї на рік, тут великі запаси міді й урану, дорогоцінних металів. Афганці дуже приязно ставилися до представників шостої частини планети і охоче отримували освіту саме в СРСР. Але у грудні 1979 р. радянська верхівка приймає більш ніж сумнівне рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту військ, який за два місяці почав розширюватися до розмірів загальновійськової армії. І на далекій землі рікою полилася кров. До речі, мілітаристські настрої серед своїх одноплемінників весь час підтримувала нечисленна місцева олігархія.
Заангажовані радянські ЗМІ як могли доводили своєму народові: якби не ввели війська ми, це зробили б американці. Звичайно, той похід бойових кораблів США в Індійський океан був серйозною провокацією, але московському керівництву тоді, а нині й пересічним громадянам відомо, що американці не планували ніякого вторгнення в Афганістан. Найімовірніше, причина окупації в тому, що афганський лідер Амін та його попередник Таракі ( як відомо, обидва були принесені у жертву політичним амбіціям) не були налаштовані в достатній мірі промарксистськи. До того ж Іран і Пакистан підштовхнули СРСР до агресії – хоча б різким ростом в цих країнах антиамериканських настроїв і в зв’язку з цим їхньою мілітаризацією.
Подивімося на проблему з іншого боку – реально міг СРСР утвердитися на афганській землі? Років зо три тому я поставив це запитання президенту Спілки емігрантів Афганістану в Україні Ісламудину Мареджу, людині, що 16 років працювала ведучим інформаційно-аналітичних програм державного афганського телебачення.
– Ніколи! – твердо відповів він. – Наш народ не терпітиме завойовників – згадайте хоча б три невдалі спроби англійців поставити нас на коліна. Всі вони, як відомо, завершилися повним провалом планів окупантів. Треба було б Радянському Союзові зважити і на географічні фактори – афганцям легше вести бойові дії, бо переважна більшість території країни вкрита горами, а місцеві мешканці в горах – як удома. Але є ще фактор, який не врахувало радянське керівництво. Економіка Афганістану – семиукладна (є у нас племена, які навіть і зараз мешкають у печерах, є й кочівники). Тому не без підстави вважають, що 150-тисячна кремлівська армія скоріш поставила б на коліна якусь європейську державу, ніж Афганістан.
З такими доводами важко не погодитися. Але в цьому контексті виникає ще одне запитання: невже радянська розвідка нічого цього не знала і не доповідала у Москву про можливий сценарій розвитку подій, про їхні наслідки? Не так давно надруковано інтерв’ю з нашим земляком, полковником радянської держбезпеки Михайлом Гречком, що в ті роки працював у Афганістані як розвідник. Він твердить, що знали й застерігали. На жаль, Політбюро не прислухалося до аргументів розвідки, повторивши помилку Сталіна 1941 року.