Хто «російські інтереси» творив – Кий, Щек і Хорив?
Організація чергового засідання Українського клубу «Українсько-російські відносини до і після 21 листопада», яке, даруйте за неологізм, модерував представник корпорації «Гардарика» Костянтин Матвієнко, залишала бажати кращого. Прізвища у розданому журналістам списку запрошених до участі занадто рідко збігалися з тими, хто реально брав слово як з української, так і з російської сторін. Промовці, хоч і називали себе, але так, наче робили це після тривалого голодування. Колишнього заступника міністра закордонних справ України Олександра Чалого було чомусь «охрещено» Валерієм, а перший посол України в Росії Вадим Крижанівський зовсім не фігурував у зазначеному прес-релізі. Одне слово, не знаю, як інші брати по перу, але я махнув рукою і зосередився на змістові розмови, не дуже переймаючись, хто саме з наших чи російських політологів озвучував ту чи ту ідею.
Попервах навіть здалося, що помаранчева революція вичавила таки з української інтелігенції горезвісне почуття меншовартісності й неповноцінності. Так, незважаючи на присутність багатьох росіян, засідання розпочалося і велося українською мовою. Це, напевне, треба було розуміти так: якщо, шановні наші гості, «Україна після 21 листопада», що стала у світі ньюз-мейкером № 1, вам цікава, то, будьте ласкаві, прилаштовуйтесь до наших, українських, умов, зокрема вивчіть мову, якою пишуться гасла на знаменах помаранчевих. І ця «фортеця» в цілому трималася, поки до засідання не долучився депутат російської Держдуми Костянтин Затулін. Запізнившись, він, утім, зайняв місце «на чолі» і… Сидів я далекувато, тож важко було стежити за виразами облич, але, мабуть, багатозначно подивився він на свого тезка-модератора, коли той звернувся до нього по-українському. «Вам усе зрозуміло?» – запитав Костянтин Матвієнко. «А вы что, уже по-русски разучились?» – відповів Костянтин Затулін і… зірвав гомеричний регіт присутніх. На жаль, знітився наш Костянтин, не витримав «ваги» «старшого брата».
Утім, Затулін цілком миролюбно взяв на себе роль адвоката «відсутньої поважної особи», якою, як швидко з’ясувалося, є Володимир Володимирович. Не Путін, мовляв, призначав прем’єром Віктора Януковича, і проблеми в російсько-українських стосунках почалися не з президентських виборів в Україні і навіть не з Тузли, а… Отут прошу читачів, як це робить Михайло Задорнов, набрати побільше повітря. «З Кия, Щека і Хорива». Отакої! Глибше треба копати, якщо хочете, панове, викорчувати імперський пень. Прощайтеся тоді не тільки з Тузлою і Кримом, а й самим Києвом – «матір’ю міст російських».
Деякі учасники засідання з української сторони, наприклад, політологи Олександр Литвиненко, Максим Стріха та інші, віддаючи належне важливості нормального співжиття із сусідами, щодо райдужних перспектив у стосунках з Росією були налаштовані досить скептично. Що формує образ України в Росії? Для згадуваного Володимира Володимировича цей образ постає виключно з вуст Леоніда Кучми і, можливо, Віктора Медведчука і підсолоджується якимись особливими, як тут було мовлено, традиційно-інтимно-винятковими стосунками. Для пересічного росіянина він багато в чому зумовлений старими стереотипами, а саме: «мазепинщиною» пушкінської «Полтави», незборимим тяжінням до «слов’янсько-православного єдинства» гоголівського «Тараса Бульби» і нарешті, Україною як чимось несерйозним і швидкоминущим булгаковської «Білої гвардії». Російське суспільство виявилося абсолютно не готовим сприйняти Україну після 21 листопада, воно розгубилося і просто не розуміє мови, якою ця Україна в особі нової генерації політиків намагається з нею говорити. Максим Стріха навів приклад надзвичайної життєвості ще одного стереотипу. Порівняно недавно Дмитро Павличко завершив український переклад антології російської поезії «Ода вольності». Посольству Росії в Україні було запропоновано взяти участь у виданні цієї збірки. Для представництва будь-якої іншої країни така пропозиція була б неабиякою честю. Росіяни відмовились. За Хутором Михайлівським, виходить, досі вважають будь-який літературний переклад з російської на українську абсурдом і дурницею.
Коли торкнулися питання російських політтехнологів-гастролерів в Україні, хтось із росіян, хитрувато посміхаючись, прозоро натякнув, що ті «працювали» і, можливо, в більшій кількості при штабі кандидата від опозиції. Цікаво і навіть дуже. І у зв’язку з цим виникає запитання, а чи не за «мудрими» порадами цих російських майстрів формування громадської думки задовго до 26 грудня почали привноситись й такі лозунги: «Ми перемогли!», «Ющенко – вже президент!» і тому подібне? Адже це принцип, ефективний лише в суспільстві, де звикли молитися на батюшку-царя. Українці, які звикли до дечого іншого, а саме: сікти кошових отаманів і гетьманів, якщо вони «зариваються» – можуть зреагувати на ці заклинання зовсім інакше. І, дай Боже, мені помилитися!
Звичайно, від першої спроби щось осмислити і систематизувати годі було чекати далекосяжних висновків. Заслуговує на схвалення вже сам намір учасників засідання Українського клубу замислитись над проблемою українсько-російських стосунків за нових умов і нових перспектив. Насторожує лише мовлене металевим голосом твердження Затуліна, що все залежить лише від розвитку подій у вас, в Україні, а в нас, у Росії, усе, мовляв, залишається, мов скеля, непорушним. Що ж це «усе»?