Сябри гартують волю
На ділі підтримали помаранчеву революцію в Україні чимало ентузіастів з інших країн. Здебільшого зі східноєвропейських. Були і є на Майдані грузини, поляки, болгари. Але не тільки ті, хто не так давно зреалізував подібні до нашої мирні перетворення, а й ті, хто прагне акумулювати протестної наснаги, щоб пустити революційну хвилю на площі міст своїх країн. Серед них росіяни й білоруси. Сябри вже навіть запланували на площі «Нєзалєжності» в Мінську зорганізувати щось дуже схоже й позбутися промосковського диктатора. Ми зустрілися з мінчанами в їхньому наметі на Хрещатику й довідалися чимало цікавого про їхнє перебування в Києві. Приміром, про те, що прибули в Україну білоруси скоріше за інших іноземців – ще за два дні до виборів. Тобто 19 листопада. І що було їх не менше, ніж п’ять сотень душ.
До Києва приїхали інкогніто
Їхні два намети тепер – великі армійські, з національними, не лукашенківськими, прапорами вгорі – стоять на проїжджій частині Хрещатика, майже навпроти станції метро. Мешканців тут нині небагато. Більшість поїхали додому. Але з наміром повернутися, якщо контрреволюція підніме голову.
– Та й у час останньої перемоги наші товариші хотіли б бути тут: ми теж до неї причетні.
Це слова активіста білоруського «супротіву» пана Павела Я. Зустрівся я з ним біля одного з цих двох наметів. І він спочатку хотів, аби я не називав його прізвища. Але подумав і вирішив не ховатися за першу букву, а «Яловік», – представився.
– Набридло боятися, – пояснив. – Хоча керівник нашої групи після повернення до Мінська зазнав репресій від лукашенківської влади: і викликали його в «органи», й погрожували. Але нам не звикати.
Найбільше мені імпонує в цьому двадцятип’ятирічному хлопці те, що він принципово не розмовляє російською. Рідкісний білорус, який тільки по-білоруськи говорить! І повсюди, хоч би куди приїхав.
Ми зайшли під дах намету й занурилися в брезентовий морок, де відносно тепло.
– Послухай, брате, я з українською мовою в своїй уже майже вільній країні маю іноді проблеми, а як же ти в Білорусі виживаєш?
– Бувають проблеми. Особливо з міліцією. В громадських місцях розмовляти можна тільки російською чи суржиком. Чиста ж білоруська, яку ти зараз чуєш, вважається націоналістичним проявом, за який може міліцейський наряд забрати для «вияснення обставин». А там що завгодно може бути. Навіть статтю можуть «пришити». Тому мовчу, щойно ментів побачу, мовби води в рот набрав. Так і живу, але не здаюся. Розмовляти білоруською – це для мене демонстративно не визнавати нинішньої влади.
– А якщо українською заговориш чи німецькою, чи польською, те ж саме буде?
– Можна будь-якою іноземною, аби тільки не своєю. Отакий парадокс! Упевнений, що донецькі те ж саме учинили б в Україні, коли б прийшли на Банкову. Їхній кандидат чимось схожий до нашого «великого мудреця».
– На бацьку? – посміхнувся я.
– Не називай його так. Бо це ображає почуття білоруських патріотів.
– Не знав. А скажи, то правда, що ви приїхали в Україну за два дні до повторного туру виборів?
– Так, прибули потягом. Інкогніто. Спочатку наш намет стояв на Контрактовій площі, згодом перебралися до центру.
– Ви заздалегідь знали, що спалахне революція?
– Ми прибули на запрошення деяких громадських організацій, зокрема «Пори», які передбачали, що вибори брутально сфальсифікують на користь провладного кандидата. Приїхали в основному представники опозиційної білоруської підпільної партії «Свобода» та активісти Молодого фронту.
Не вірте міфам про заможність білорусів
До намету зайшло кілька хлопців-тернопільчан. Павел пояснив, що вони ночують віднедавна тут. Бо коли почалися пертурбації з перенесенням наметів і заміною малих туристських на армійські, то декому довелося по-новому справляти новосілля, а декому ділитися нічлігом. Галичани принесли гарячий чай – дуже своєчасний для такої погоди.
– Невже настільки влада не любить мову свого народу? А як же село живе? А культура?..
– У масовій культурі верховодить тільки російська попса. Національна естрада фактично відсутня. А виступи тих груп, які виступають з народними піснями чи роблять їх сучасне аранжування, під різними приводами забороняють. Бувало, лякали організаторів телефонними дзвінками про закладену бомбу й відміняли концерт.
– А як же прості люди реагують на твою мовну категоричність?
– По-різному. Бува, в очі кричать – «бенефовець! Це переважно пенсіонери.
– Це як мені – «бандерівець». Що то за слово ти сказав?
– Походить від абревіатури БНФ. Тобто – Білоруський народний фронт. Схвалення мого мовного протесту майже не чую. Люди бояться. Бояться не те що на вулиці незнайомому сказати щось добре про білоруську дійсність, але й на власній кухні критичним словом не обмовляться про державну політику і про політику Росії. Навіть анекдоти про Лукашенка розповідають тільки своїм, тільки перевіреним.
– Що ж може бути за такий анекдот?
– Обов’язковими будуть адміністративні стягнення на роботі. А коли розкажеш його в людному місці, то можна й за ґрати загриміти, як «антинародний» елемент. І це тільки за анекдот. А за щось серйозне, як-от за поїздку до Києва на підтримку вашої опозиції, страшно й казати.
– Уявляю, як відгукується ваша преса про події в Україні, якщо такі у вас справи.
– Преса в Білорусі тільки пролукашенківська. Щось нібито незалежне для годиться видається, але не більше як тисячним накладом.
– До речі, розкажи про статки населення. У нас говорять, що треба заздрити білорусам – вони заможніші.
– Це брехлива пропаганда. Хочеш, дам тобі інформацію про зарплати й про ціни? Будь ласка. Середня зарплата кваліфікованого робітника в Мінську – 170 доларів на місяць. На селі – всього 20. Проїзд у метро – 360 рублів (приблизно 90 копійок). Американський долар коштує 2 190 наших рублів. Хліб, коли перевести на ваші гроші, гривня п’ятдесят – дві. Різні там закордонні снікерси-мікерси також наполовину дорожчі, ніж у Києві. Навіть бульба дорожча, ніж в Україні. Квартплата така, що теж зарплати не вистачає на неї.
Ніби не вдома живеш
Ми випили принесений чай і вийшли з намету сфотографуватися на пам’ять. Пахло нарубаними трісками. Біля вогнища грілися люди. Вони обклали місце пінопластовими плитами, аби не розходилося тепло. По радіо біля метро передавали новини. Павел зняв біло-червоно-білого прапора з даху намету, щоб сфотографуватися.
– А як у вас із телебаченням? Скільки програм маєте в Мінську?
– Маємо вісім каналів. Жодного білоруською мовою. Навіть при Брежнєві один такий був. З тих восьми каналів – чотири московські. Таке враження, що не вдома живеш.
– Скажи, а прості люди справді більше схиляються-таки до Росії чи, може, поглядають у бік Європи?
– Ми хочемо бачити нашу державу повністю незалежною. До Росії масово вже не прагнуть. Хіба що крайні ліві непохитні. Змінювати пріоритети людям «допомагають» зухвалість та беззаконність влади. Такі акції, як розгін міліцією мітингу громадськості супроти свавілля російських фашистських організацій РНЄ та НБП, перетворюють і найзатятіших «совків» на патріотів. Як наслідок, згідно з переписом населення 1999 року 73 відсотки білорусів визнали білоруську мову своєю рідною.
– Що означають кольори національного прапора Білорусі?
– Є два твердження. Перше: білий – то душа, а червоний – кров білорусів, пролита за свою свободу. Друге: білий колір символізує народний рушник, а червоний – народну душу.
– Чому білорус Лукашенко не визнав білоруський національний прапор?
– Він, по-перше, не білорус. А по-друге, він переконаний і нас переконує, що то – фашистське знамено. Правда, без аргументів. Типово по-лукашенківськи. Сподіваюся, на виборах 2006 року диктатора таки й вдасться скинути. І не без допомоги вашої української революції.
– Гадаєте, вам допоможе мирна революція?
– Аякже, як і вам...