«Я вернулся в свой город, знакомый до слез…»
Колись ми були дуже близькими друзями – Рома, Стрьома, Маша і я. Зовсім ще молоді люди, які вечорами «утюжили» луганську «стометрівку», шукачі пригод і честолюбці, які часто-густо кулаками відстоювали свою незалежність і непохитність. Цю юнацьку дружбу ми пронесли через усе життя.
Тепер ми стали мало не ворогами. Лікар-кардіолог вищої категорії – у минулому «Рома»; золотодобувач із майже двадцятирічним стажем, якого тоді скорочено від прізвища прозвали «Машею»; підприємець і бізнесмен – у ті часи просто «Стрьома», і я – журналіст, у юності «Колос», єдиний, хто затято відстоює серед них жовтогарячі кольори української опозиції.
У потязі, що прямував на Схід – до Луганська, на батьківщину, – я подумки насміхався над телефонним попередженням, висловленим мені зі зловтіхою: «Не надумай начепити жовтогарячу символіку. У нас за це по голові дають!» Реальність виявилася значно страшнішою й огиднішою. У день мого приїзду в центрі міста, на площі, «невстановлені» молодики по-звірячому побили понад десяток активістів «Нашої України».
Через кілька днів я став свідком, як поруч з тим самим місцем, де ще недавно пролилася кров, на мітингах-оргіях, які проводилися тут щодня, молодий чоловік з біло-блакитним шарфиком на шиї по заздалегідь заготовленому кимось папірцю репетував у мікрофон: «Ющенко (редакторе, прошу не робити «купюр». – Авт.) – сифілітик! Тимошенко – на кіл!» І добре організована юрба, яку підвезли сюди на кількох автобусах, повторюючи за ним, голосно скандувала: «На кіл!» Усе це істеричне, що вивергає злість, збіговисько – печерний карнавал вуличної лайки і мерзенного паскудства – луганське обласне державне телебачення до найменших подробиць транслювало на всю область. Як, утім, і щовечірню убогу за змістом і примітивну за формою телепрограму «Вибір-2004», де словосполучення «оранжеві виродки» було ще не найобразливішим висловом, яке демонструвало ставлення до протилежної сторони.
Сьогодні в Луганську одними з найпоширеніших і найтиражованіших місцевими ЗМІ гаслами стали «Донбас не поставити на коліна!» і «Ми годуємо всю країну!» Їх затято, як і міф про самодостатність території, свідомо насаджує влада: від голови облдержадміністрації – ставленика ще донедавна ненависного луганчанам Леоніда Кучми – до останнього чиновника. Їх змушені повторювати своїм колективам головлікарі, директори шкіл, ректори вузів, держслужбовці, всі, хто прямо чи опосередковано залежать від злодійської, корумпованої, мафіозної як у центрі, так і на місцях, верхівки влади.
Як три відомі фігурки міфічних мавпочок: «нічого не бачу», «нічого не чую», «нічого нікому не скажу» – вони вдають, буцімто не знають, що виплачувана нині зарплатня шахтарям – принизлива. Що вона в декілька разів менша від тієї, яку одержують за таку ж працю гірники Росії чи Польщі. Розмахуючи, як дрючком, гаслом про автономію, вони затято мовчать, що Луганщина – регіон дотаційний. І що її вугілля в Україні купують дорожче від світових цін на нього, щоб зберегти хоча б той мінімальний рівень, який «подарував» їм лідер донецького олігархічного мафіозного угруповання, поки що чинний прем’єр-міністр Віктор Янукович.
Мене багато що зв’язує з Луганськом – не лише дитинство і юність. Сюди, за сотні кілометрів, я приїздив вінчатися в неповторній церковці – хатинці, дерев’яному зрубі. Із протоієреєм, який здійснив це таїнство, мене роками поєднував молитовний зв’язок. Але цього разу я так і не зміг переступити порога улюбленого храму. Тому що неможливо сповідуватися чи причащатися в людини, яка, як і фарисеї під час земного життя Христа, привселюдно закликала паству підтримувати неправедну владу.
У Луганську, безумовно, багато щирих, світлих, мислячих людей, які аналізують реальність. Але мало хто з них ризикне висловити власну думку привселюдно. Для того, щоб це відбулося – тут, як і у нас в Запоріжжі, – необхідно спочатку привселюдно засудити і вигнати із владних структур і виборчих комісій усіх рівнів фальсифікаторів і сепаратистів. Зробити це потрібно швидко і рішуче, бо до 26 грудня – дня переголосування – у нас замало часу...
А колись ми були близькими друзями: Рома, Стрьома, Маша і я...
Сергій КОЛОСОВ, наш спецкор м. Луганськ Тижневик «Миг» за 16 грудня 2004 р. (м. Запоріжжя). Перекладено з російської