Не зміг поступитисьпринципами, або Смерть «золотого» чоловіка
У західних областях України на сторожі інституту сім’ї споконвіків стояла церква. Навіть за радянських часів після бучних комсомольських весіль молодята зазвичай таємно вінчалися десь далеко від дому, в загубленій серед Карпат церковці, або ж підпільно, на чужій квартирі, сільським панотцем. Так і дітей хрестили... Хтозна, можливо, дякуючи великому таїнству і Божому благословенню традиційно на українському заході відсоток розлучень був набагато нижчий, ніж на решті території. Нині ж – навпаки. Занепад економіки, зубожіння населення і від’їзд на заробітки до ситої Європи, як землетрус, поруйнував до підмурівків кожну третю родинну фортецю. Кожна ж друга сім’я – у стані затяжних розлук, які врешті-решт завершуються крахом і часто – на порозі старості.
Чужий досвід
Володимир Михайлович, колишній провідний інженер одного із збанкрутілих підприємств колись потужного військово-промислового комплексу в Чернівцях, добре знав це з досвіду своїх колег і знайомих. Одного з них він недавно поховав: за сім років, що жінка його в Італії на заробітках, допився бідолаха до того, що замерз у сніговій кучугурі на вулиці, перед під’їздом багатоповерхівки, в якій жив разом із дорослими дітьми. До такого трагічного кінця Миколу довели ревнощі. Казав: коли відпускав дружину за кордон, не ревнував, може тому, що потрібні були гроші – дітей на ноги поставити. Та й не думав тоді, що ті жінчині заробітки затягнуться на роки. Спочатку виправдовував затяжні найми дружини бажанням заробити й нелегальними умовами її перебування в Італії. Згодом, знаючи палку вдачу своєї Марічки та наслухавшись різних пліток, став підозрювати, чи не завівся у його вінчаної половини якийсь синьйор. У телефонних розмовах Марічка на ті підозри лише сміялася, а що далі – то просто стала кидати слухавку. А останній рік розмовляла тільки з дітьми. Отоді-то Микола все зрозумів і запив та так по-чорному, що одного ранку знайшли його у сніговій кучугурі…
Володимир Михайлович жив неподалік і якраз ішов на роботу, тож, почувши галас, кинувся на поміч. Миколина загибель так вразила його, що поклявся: ані жінку не пускати у світи, ані самому бозна-куди вибиратися. Бо, ремонтуючи по хатах телевізори й іншу техніку, надивився і на молодиць, чоловіки яких повиїжджали остарбайтерами до Європи. Часто й самому доводилось червоніти від жіночих двозначних жартів, хоча майже всі жінки цього мікрорайону добре знали його дружину і його суворі моральні принципи.
Власне, завдяки тим принципам і сім’я їхня з Вікторією трималася чи не єдиним уцілілим човником серед уламків родинних кораблів у бурхливому житейському морі. Але ті, хто заздрісно споглядав їхнє сімейне кубельце з власних руїн, і не підозрював, які бурі потрясають зовні благополучну сім’ю. Причина та ж сама, що й у всіх – вічна нестача грошей. Ще коли сини-близнюки закінчували дев’ятий клас, Вікторія сказала:
– Хлопці вступатимуть на юридичний. А це дорого. Хтось мусить їхати на заробітки – або ти, або я. Найімовірніше – я, бо зараз жінки більше можуть заробити, ніж чоловіки. Я вже домовилася з Одаркою через її дочку – вона мені в Італії своє місце віддає, а сама додому повертається. І долари на турпутівку я теж позичила.
Тоді в них стався перший серйозний скандал, бо Володимир Михайлович був переконаний, що сім’я має триматися разом. Він так любив Вікторію і своїх хлопчиків, що не міг уявити і дня в розлуці з ними. Але любов любов’ю, а хлопців справді треба буде вчити. І в цьому Вікторія була права.
Свій бізнес
– Не треба нікуди їхати, – сказав тоді Володимир Михайлович стривоженій дружині. – Я й тут, дома, постараюся заробити хлопцям на навчання.
І слова свого дотримав. Не одразу, але дотримав. Стали в пригоді Володимиру Михайловичу його золоті руки інженера і розум та винахідливість колишнього заводського раціоналізатора. Зареєструвавшись приватним підприємцем, відкрив у квартирі (слава Богу, що на першому поверсі була) майстерню з ремонту побутової техніки.
Оголошення, приклеєне на шибці кухонного вікна, одразу привернуло увагу сусідів, а потім увесь мікрорайон: кому телевізор відремонтувати, кому холодильник, кому годинник, а кому й замок врізати дверний чи кран у ванній полагодити, бо сантехніка з жеку не докличешся.
Старанний, акуратний, майстер на всі руки, а до того ще й симпатичний чоловік, Володимир Михайлович був на розхват у втомлених хамовитими жеківськими слюсарями і сантехніками жителів мікрорайону. Влаштовували всіх і ціни за його послуги. Отож незабаром і його маленький бізнес почав давати відчутні доходи. Поволі за пару років склали і хлопцям на юридичний, і машину (правда, «беушну») купили, і навіть один раз, як сини були вже на третьому курсі, дозволили собі відпочити всією сім’єю в Криму.
І все було б гаразд, якби не ота сверблячка закордонна, що не давала спокою буковинським жінкам, зокрема й Вікторії. Розмови дружини про Італію почалися одразу ж після відпочинку в Криму. Мовляв, хлопці вже дорослі, дасте собі раду втрьох, тож я поїду, бо вже набридла ця лікарня, остогидло кожному в одне місце заглядати за такі копійки (медсестрою працювала), та щось зароблю, бо не сьогодні-завтра хлопці одружитися захочуть, треба буде квартири купляти.
– Не журися, – заспокоював дружину Володимир Михайлович, – заробив на інститут, на машину, і на квартири хлопцям зароблю.
Незабаром Володимир не тільки телевізори з холодильниками ремонтував, а й офісну техніку. Вистачало на хліб, до хліба, на оплату навчання, купили навіть шубу норкову дружині на день народження.
Примара «солодких» заробітків
Кілька тижнів Вікторія не чулася від щастя. Пишалася в новій шубі, із задоволенням приймаючи компліменти від знайомих і подруг, яка ж то вона щаслива, що має такого золотого Володю. І, може б, викинула жінка з голови мрію про Італію, якби звідти не повернулася нарешті Одарка, яка давно вже зманювала Вікторію на той триклятий Апеннінський чобіт. Та ще якби не приїхала Одарка з такими грішми, що замахнулася на цілий особняк у престижному районі міста...
Оце останнє й скаламутило розум Вікторії. Тепер у їхній квартирі день починався і закінчувався сварками: їду і край! Набрид і цей перший поверх, і квартира, перетворена на майстерню, і юрми людей під дверима!.. Одне слово, хочу бути справжньою дворянкою і все тут!..
Знайомі, побачивши пригніченого, аж почорнілого Володимира Михайловича, допитувалися, що сталося, чи не захворів бува. Особливо переймалися його постійні клієнтки, одинокі жінки, в яких завжди ламалися старі телевізори і пральні машини, і які, дивлячись на інтелігентного, вродливого Володимира, заздрили його щасливій дружині, не зізнаючись навіть собі, що потаємно закохані в нього.
За кілька днів до трагедії, ніби передчуваючи нещастя, всі, у кого побував майстер, чи хто просто зустрічав його на вулиці, намагалися підбадьорити, сказати добре слово, підтримати. Але, на жаль, вийшло навпаки...
Ультиматум
Удома, ще з порога, дружина (за порадою Одарки) виголосила ультиматум: «Або я їду за кордон, або ти». Знала, що Володимир принципово не поїде, отож мусив відпустити її.
Коли ж чоловік знову повторив: «Нікуди ніхто не їде, сім’я має триматися разом», Вікторія почала образливо звинувачувати чоловіка, що він через свої дурні принципи довів сім’ю до злиднів, і їй хоч на вулицю йди, бо діти повиростали, незабаром одружаться і... пішло-поїхало... Образи сипались, як...
Володимир Михайлович не міг отямитися не стільки від жінчиного крику, як від образ, що чорним каменем, здавалося, придавили його до землі. Не мав сил заперечити дружині. Хотів спитати: скільки тобі треба тих грошей для повного щастя? Але не хотів ображати розпалену злістю дружину. Тим паче, що він усе одно ні в чому її не переконає, тільки ще більше розсердить. Глянув на синів, підтримки шукав, але хлопці, настрахані черговим скандалом, ховаючи від батька очі, спішно вислизнули з квартири... І йому здалося, що вони на боці матері, що теж мають його за лайдака чи невдаху... Але ж люди так не вважають – згадав підбадьорливі погляди, добрі слова знайомих і клієнтів, які почув сьогодні. Стало ще важче від незаслужених звинувачень дружини.
Одягнув куртку і вийшов із квартири, прихопивши пакет із сміттям. Дружина, що сердито гриміла на кухні посудом, гукнула щось образливе і дошкульне навздогін, не відаючи, що пішов чоловік назавжди.
...На другий день Вікторія, не дочекавшись чоловіка на ніч, кинулась разом із синами в гараж, де Володимир у вільний час порався біля машини. Коли відчинили незамкнену браму, в обличчя вдарила задушлива хвиля чадного викидного газу. Крізь пелену чи то чаду, чи сліз Вікторія побачила на передньому сидінні чоловіка. Схилившись на кермо, її Володимир Михайлович заснув навіки.
P.S. До цього часу осиротілий, вражений трагічною смертю свого золотого майстра мікрорайон думає-гадає, чи була та смерть випадковою чи навмисною... Надто дошукуються правди покинуті чоловіками-заробітчанами жінки. І так пильно аналізують трагедію, ніби знання чужої правди може врятувати їх від власних помилок...