Вічно живий... вишневий сад

Київський академічний театр драми і комедії після показу сучасних п’єс знову повертається до класики, в якій якнайкраще відображається все те, що, власне, і є квінтесенцією театру, – вічні духовні цінності, актуальні на всі часи проблеми, увага до неповторних людських характерів.

Так, на театральній сцені на лівому березі Дніпра покажуть «Вишневий сад» за твором Чехова – п’єса, яка, і для акторів, і для режисера, може вважатися індикатором майстерності. Своєрідністю постановки є і те, що до російської класики цього разу наважився «торкнутися» литовський режисер Лінас Зайкаускас, який розпочав свою співпрацю із театром драми і комедії ще минулого сезону виставою за американською п’єсою Т. Уайлдера «Моє містечко».

Отже, на сцені по черзі з’являються відомі чехівські персонажі – манірна Дуняша (Ірина Мак),  красень-підприємець  Лопахін (Микола Боклан) і, як ми звикли їх називати, «збіднілі дворяни»: витончена Раневська (Ксенія Ніколаєва), жвава та енер-гійна Аня (Тетяна Круликовська), зворушливий Гаєв (Анатолій Ященко) та інші. Вони повертаються до свого давнього будинку із вишневим садом, який, правда, так само, як і час їх панування, переходить до інших. Своєрідний дух цього дому – Фірс, котрий, як і столітня шафа, є свідком незворотної зміни  – моралі, цінностей і, врешті-решт,  самого життя. До речі, символічна шафа, що є і знаком давнини, і дверима у нове життя,  – досить популярна в постановках за Чеховим. Згадаймо, шафу, що танцювала, у «Трьох сестрах» Андрія Жолдака.

У п’єсі багато тонких,  простих і зрозумілих деталей, які неначе стовідсотково влучають у тематичне, ідейне та символічне ядро чеховського тексту.

От Ященко-Гаєв зніяковіло піднімає з підлоги монету, й, побачивши, що за цим спостерігає Аня-Круликовська, соромлячись, грається нею, аби дівчина не дізналася про його справжнє матеріальне становище. З відчаю робить петлю із власного розкішного волосся  Варя (Світлана Орличенко). Розуміючи красиве життя лише як споживання, молодий та кремезний Яша (Олексій Тритенко) нишком п’є чуже  «Шампанське». На шкільній дошці герої час від часу пишуть крейдою свої подекуди жорстокі жарти, а колишні володарі вишневого саду полишають домівку із маленькими табуретками в руках – єдиною річчю, на яку вони заслуговують. І останнім, немов добрий домовик, зачиняє шафу-двері Фірс (Олександр Ганноченко), що дещо нагадує фінальні акорди вистави «Вишневий сад» у постановці Л. Трушкіна з Євстигнєєвим у ролі старого Фірса.
Вистава від початку видається дещо повільною. Проте вдивляючись в «обличчя» кожному герою, починаєш розуміти, що й Раневська, Лопахін та інші дійові особи, немов насолоджуючись, проживають  кожну хвилину,   а режисер смакує ігрову лінію  персонажів, відмовляючись від спрощень та уніфікації. Не даремно, дівчата Варя-Орличенко та Аня-Круликовська при зустрічі розмовляють саме стільки часу, скільки вони робили б це у реальному житті, а прощання Раневської зі своїм будинком та вишневим садом триває стільки, наскільки вона може затягнути ці хвилини, чекаючи жертви від Лопахіна. У виставі не вистачає цілісності образу самого вишневого саду, проте цю нестачу компенсують тривалі, психологічно напружені очікування Раневською результатів торгів або такі безпосередні й водночас чесні монологи Трофимова-Цивінського.

І про найголовніше: якщо після перегляду «Вишневого саду» зазвичай відчуваєш жаль і співчуття і до Раневської та її близьких (адже минув їхній час, а звичка жити, тільки споживаючи, залишилась), і до Лопахіна (людина нового покоління, вміє працювати, проте він не зі старовинної сім’ї), в постановці Л. Зайкаускаса виникає інше враження.
 Герої з оточення Раневської не викликають жалю – лише психологічне напруження, певне зніяковіння,  і навіть власний сором за їхні дії та вчинки, а точніше, – за їхню бездієвість. І, якби Чехов жив  у ХХІ століття, їх невиправдане  та незаслужене прагнення до розкоші, вечорів та красивого життя він, може, назвав би сучасним сленговим словом – «понти».

Мабуть,  тому вистава залишає відчуття гіркоти, бо ж  змінюється світ, влада, світогляд, а герої Чехова живуть і донині, лише виборюють вони не право володіти вишневим садом, а значно примітивнішими, і, чомусь, виключно матеріальними цінностями.