То на п’єдестал, то під каток

Одразу зізнаюся: з дитинства люблю це місто над морем. Та й як можна не любити Одесу і її дотепних та оригінальних мешканців?! Але минулих вихідних вони, як на мене, перевершили самих себе. Не всі, звичайно, а лише ті, котрих довелося бачити по телевізору.

Дебеленькі дівчата з біло-голубими прапорами та шарфами зловтішалися над центнером сонячних соковитих плодів. Виклали з них на площі перед славетною одеською оперою слово «нашизм» і  асфальтним катком нещадно чавили апельсини на очах у чималенької юрби неприємно здивованих дітей. Ті, певне, збіглися до місця події, сподіваючись отримати в подарунок ці смачні й корисні плоди. Але дорослим було не до бажань малечі, бо вони саме хвацько «очищали Одесу від оранжевого бруду», як свідчило одне з їхніх синьо-білих гасел. Переповідати, що при цьому говорили в камеру дівулі, які відрекомендувалися як студентки місцевого університету, – кинути тінь на цей шанований навчальний заклад.

Здивувало інше: невже цим молодим людям за політичними баталіями ніколи прогулятися вулицями свого мальовничого й багатого пам’ятниками міста?! Адже не далі, як у вересні цього року в Одесі увічнили апельсин, віддячивши йому за те, що колись урятував місто.

Як свідчить історія, після смерті Катерини ІІ, симпатії якої до Одеси відомі всім, її син Павло I розпорядився припинити фінансову підтримку міста й позбавити його всіх привілеїв. Цей вердикт царя до того ж збігся з епідемією чуми та страшним неврожаєм. Тож місту, без сумніву, загрожував занепад. Та й про морський порт годі було й мріяти. От тоді підприємливі одеські купці й спорядили до Санкт-Петербурга кілька підвід із екзотичними фруктами – трьома тисячами апельсинів.

Помаранчі, певне, припали до смаку Павлові та його царедворцям, бо невдовзі Одеса отримала 250 тисяч карбованців золотом на будівництво порту і розвиток міста. От за це свого рятівника-апельсина одесити цього року й увічнили пам’ятником на розі вулиць Пушкінської та Ланжеронівської. А через неповні три місяці невдячні нащадки у буквальному розумінні вчавили помаранчеві плоди в асфальт... Таки й справді дивні люди ці одесити. Хоча у мене ще жевріє надія, що серед тих біло-голубих, які зневажили цей невинний цитрус, справжніх одеситів не було.