«Дзінь-дзінь – зимо, згинь!»
Ще в п’ятницю вирішила: в суботу посплю довше, але змушена була прокинутися щойно розвиднилося. Хтось настійливо стукав у шибку. Розплющивши очі, спочатку не могла второпати, де я. Якщо вдома, то хто ж може стукати у вікно на четвертому поверсі?!
Сон як рукою зняло, я таки й справді у міській багатоповерхівці, та хтось невидимий і далі добивається в помешкання. Відсунула штору, стукіт припинився, але через мить відновився з новою силою та ще й цілою гамою звуків. Придивляюся уважніше – ой, лишенько, це ж не в шибку стукають, а зграйка синичок доїдає насіння динь, яке я звечора поставила на балконі сушитися. Проганяю непроханих гостей. Сполохано злітаючи, вони «вимітають» із тарілки й залишки насіння, яке не встигли склювати.
Галасливою юрбою пташки всідаються на горісі навпроти будинку й уважно спостерігають за мною. Щойно повертаюся до кімнати, як вони знову по одній перебираються з дерева на балкон, аби найти собі поживу. Стрибають по речах і горщиках з квітами, перецьвірінькуючись між собою. Хоча й цікаво за ними спостерігати, але ж якщо влаштовувати пташину їдальню на балконі, то що з того вийде? Отже, беру шматок тканини і, махаючи ним, відганяю синиць.
На певний час позбулася пташиного нашестя, хоча окремі розвідники й прилітали по кілька разів на день. Коли ж випав сніг, синички почали вчащати не лише на балкон, а й до кухонного вікна. Вранці, щойно приходимо снідати, пташки одразу приземляються на підвіконня, смішно витягують шиї, ніби просять погодувати їх.
Таки довелося повісити на балконі годівницю. Люблять пернаті крихти білого хліба, геркулес, подрібнене гарбузове й соняшникове насіння, шматочки сиру, м’ясні залишки, а от шматочки чорного хліба чомусь сердито викидають з годівниці. Без посмішки не можна спостерігати, як вони дружно дзьобають шматочок підвішеного несолоного сала.
Тепер синички сповіщають мені про потепління й похолодання, бо цвірінькають про це вони по-різному. Весело, заливисто дзінькають – чекай відлиги, а протяжно, ніби хриплувато, – до морозу.
Синички – пташки акуратні, візьмуть зернятко з годівниці й летять на дерево, щоб не кваплячись склювати. І не насмічують на балконі. Нечасто, але почали набридати горобці. Прилітали зграйкою, відганяли синиць, і ну клювати, тільки лушпиння в усі боки розліталося. Віником доводилося відганяти, а потім повісила меншу годівницю. Синички-акробати і їм байдуже, горобці ж не такі спритні, тому тепер рідко коли встигають щось і собі вхопити. Синички ж дотримуються черги. Одна бере корм, її не підганяють, чекають, коли полетить на дерево. Потім інша підлітає і так весь час.
Ці непосидючі пташки постійно в русі: перепурхують з місця на місце, чіпляються за гілочки, іноді обома лапками, часто повисають на них спиною до землі і навіть униз головою, допомагаючи собі при переміщенні вгору крилами й хвостом, а знайшовши щось їстівне, роздзьобують його, притиснувши лапкою. За ними дуже цікаво й навіть корисно спостерігати. Буває, прийду з роботи змореною, не в дуже доброму гуморі, але почую за вікном синиччине: «Дзінь-дзінь – зимо, згинь!», і втома та роздратування відступають. З пташиним співом жити таки веселіше.