Літературної Польщі в Україні має стати більше

Рік  Польщі в Україні добігає, як мовиться, кінця. Але наразі ця культурницька подія дістала потужний суспільно-політичний імпульс і, власне, уже переросла в... Рік України в Польщі. Зрозуміло, чим це зумовлено. Не секрет: посполиті поляки не дуже приязно ставилися до сусідів-українців. Нині ж, як зазначають тамтешні  журналісти, «Польща стала помаранчевою». Розпочалося все з Варшави, де напередодні другого туру виборів в Україні група польських студентів організувала мітинг під стінами посольства України – «За вільні і чесні вибори». Удруге варшавські студенти прийшли сюди 22 листопада:  заявити про солідарність з українцями, які відстоюють право на чесні вибори. Поляки виявляють безпрецедентний рівень своєї підтримки демократичної України. Отож, Рік Польщі в Україні певним чином обертається на Рік України в Польщі. Так і справді заплановано на 2005-й: дасть Бог, доживемо.

Тим часом на літературній сторінці «ВК» розповімо нашим читачам про кілька знакових  постатей польської літератури. Якраз з’явилися свіжі переклади їхніх творів українською. Чимало відомих польських письменників були гостями цьогорічного Форуму видавців у Львові. Запам’яталися зустрічі з ними, дружні дискусії. Передусім  хотілося б згадати Ольгу Токарчук та Анджея Стасюка.

Ольга Токарчук народилася 1962 року. Відома постать середнього покоління польських письменників. Лауреатка багатьох премій і відзнак, яку чи не однаковою мірою поціновують і читачі, й літературна критика. Її чимало перекладають німецькою. Українською мовою вийшли  зокрема «Подорож людей книги», «Гра на багатьох барабанчиках» (Львів, «Літопис»), «Правік та інші часи» (Львів, «Кальварія»).

Спершу Ольга Токарчук  пробувала свої сили в поезії: шлях досить типовий для багатьох літераторів будь-якої країни. А потім «пішла в підпілля» на кілька років, аби вийти до читачів із романом «Подорож людей книги». Авторка розповідає про невдалу спробу віднайти таємничу книгу. У цей час розвивається любовна історія двох головних героїв. Наступний роман – «Е. Е». (1995). Цього разу дія відбувається у Вроцлаві, тоді як у попередньому творі це була Франція та Іспанія ХVІІ століття. Героїня цього роману – дівчинка-медіум, а події, як і належиться, оповиті таємницею. Третій роман – «Правік та інші часи» (1996). Правік – це польське село, символічний  мікрокосм. «Дім денний, дім нічний» (1998) – зовсім інший за стилістикою роман. Власне, це досвід самовслухання письменниці, відчитування пульсу місцини, де мешкає Ольга Токарчук. А живе вона в селі у Судетах, на польсько-чеському кордоні. Її приїзд до Львова, певно ж, хоча б опосередковано також відобразиться в її творчості.

Так само мешкає в селі, на пограниччі, але на іншому кінці Польщі, Анджей Стасюк. Він недаремне справляє враження цілісної, сильної людини, яка не боїться ризикувати – ні в житті, ні  в творчості. Звернімо увагу на його біографію. Народився 1960 року у Варшаві. Півтора року відсидів у в’язниці «за дезертирство». Мав свої порахунки з військом: було це за часів «соціалістичного табору». До армії вважав себе за хіпі, «крутився в альтернативній комуні». Перебування в камері стало підставою для написання книжки оповідань «Мури Хеврону» (1992), якою і дебютував. 1994 року за роман « Білий крук» отримав премію варшавської фундації культури. Анджей Стасюк – автор чотирьох збірок оповідань, книжки «Моя Європа», яку він написав разом із Юрієм Андруховичем. Новий твір Стасюка «Їдучи в Богоборд» – про мандри до Албанії. Загалом, це людина, що любить прошкувати нетуристичними маршрутами: його вабить усе маргінальне, далеке від глянцю. Ще така подробиця: Анджей Стасюк  заснував у своїй глибинці разом із дружиною видавництво «Чарне». Друкує там книжки, що ніколи не дадуть комерційного зиску. А втім, хтозна: його ідея «альтернативної Європи», Європи задвірків, Європи «невидимої», завтра може стати цікавою для бага-тьох. Стасюк вважає, що люди, які мешкають у Карпатських горах, набагато цивілізованіші, ніж «цивілізована Європа». Пан Анджей дуже любить мандрувати українськими Карпатами. Українською перекладено його  книжку «Дев’ять» (Львів,  ВНТЛ-Класика).

Ще одна постать – на цей раз класик. Вітольд Ґомбрович (1904-1969) визначає обличчя польської літератури ХХ ст.  Його романи «Фердидурке», «Трансатлантик», «Порнографія», «Космос» перекладено багатьма мовами. Досі вважається неперевершеним його «Щоденник» – один із найполемічніших творів польської літератури.  У перекладі українською (у 3-х  томах) його опублікувало київське видавництво «Основи», яке також видрукувало і «Фердидурке». Коли читаєш «Щоденник», то розумієш: до такої самокритики та нищівної критики польського суспільства наше, українське, суспільство ще не готове. І річ не в зумисному епатажі, а у свободі висловлення власної позиції. Ось одна з найбезневинніших думок Вітольда Ґомбровича: «Ми, люди мистецтва, останнім часом надто покірно дозволяємо, аби філософи й інші науковці  водили нас за ніс. Ми не зуміли бути достатньо відособленими. Надмірна пошана до наукової істини затулила нам істину власну. У надто палкому прагненні зрозуміти дійсність ми забули, що існуємо не для того, щоб її зрозуміти, а для того, щоб її висловити, що ми, мистецтво, – це сама дійсність. Мистецтво – факт, а не коментар, причеплений до факту. Не нам належить тлумачити, роз’яснювати, систематизувати, доводити. Ми – слово,  яке стверджує: це мені болить – це мене захоплює – це я люблю – а це ненавиджу – цього прагну – цього не хочу... Для нас важлива не ідея, а особистість. Ми здійснюємося не у сфері понять, а у сфері особистостей».

Ще про одного класика польської літератури, нашого земляка з Дрогобича Бруно Шульца, дві книги якого видано в перекладі українською, «Слово» нещодавно писало. Так само надруковано і рецензію на авторську антологію польської поезії Дмитра Павличка. Окремими томиками останнім часом видавали в нас поезії Віслави Шимборської, Тадеуша Ружевича, Збігнєва Герберта, Чеслава Мілоша, твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека,  Ришарда Капусцінського.  Тобто література братньої  Польщі – на новому витку прочитання – таки дістається наших книгарень. Однак цього занадто мало. Нині література факту, публіцистика надзвичайними темпами розвивається у наших сусідів. Що ми знаємо про Ганну Кралль, яка проникливо оповідає про долі єврейських, німецьких і польських жителів Європи, досі занурених  у трагедію Другої світової  війни? Чи про Павла Смоленського – так само репортера, політичного публіциста, або Стефана Хвіна – вишуканого стиліста, прозаїка-романтика, історика літератури? Активними є нині прозаїки молодшого покоління: Кшиштоф  Варґа, Даніель Одія, Томаш Пйонтек. «Польська Аґата Крісті» – Йоанна Хмелевська – напевне ж, досить відома у нас, але завдяки перекладам російською. Отож, за нормального розвитку книгодрукування, перекладацького ентузіазму (утім,  праця перекладача має відповідно оплачуватися!) в Україні має бути значно більше  Польщі літературної. Зрештою, те саме можна сказати про будь-яку літературу будь-якої країни: українська культура від цього тільки виграє.