Посланці Революції троянд
Червонохресний грузинський прапор на Майдані я помітив у перший же тиждень помаранчевої революції. Пізніше, за кілька діб, з’явилося ще кілька, але цей був першим. Десь о пів на першу ночі, коли всі розходилися по своїх місцях – хто до адміністрації Президента, хто до Кабміну – і стало трохи вільніше, мені вдалося підійти до хлопців, що прибули із сонячного краю. Один із них якраз кудись подався, тільки я підійшов і привітався. Другий залюбки погодився на моє частування кавою. Нас чекала безсонна ніч, тож кава не могла завадити. Назвався цей брат із Грузії Зурабом. Спочатку прізвище не хотів називати, не довіряв. Але через якийсь там час сказав. Він обв’язався своїм білим з червоними п’ятьма хрестами стягом, а ще одного тримав на флагштоку. Я ж був так само, тільки з нашим.
І ми, виявляється, гарячі хлопці
– Ти, мабуть, тут, у Києві, зі своїм товаришем живеш? Чи вчишся, може? – запитав я його в одній з цілодобових кав’ярень біля Пасажу.
Тоді кав’ярні ще працювали до ранку. То вже наступними днями, коли чекали кримських омонівців, їх позамикали, навіть скляні вітрини стільцями позакладали й зв’язали між собою старими білими халатами й помаранчевими стрічками. Та лишень на ніч-дві, не більше.
– Ні, не вчуся, приїхали вчора ввечері. Ще й не владнали питання з проживанням. Ось уже другу ніч поспіль ходимо удвох. Красиве місто. Шкода буде, коли те все потрощать, – відповів Зураб.
– Гляди, й обійдеться. Досі ось нема безладу. Жодного скла ніде не розбили, жодних дверей не зламали. Хіба що стіни поштамту пописали, ніби рейхстаг.
– Нічого, що пишуть на стінах. Залишиться пам’ять.
– Ти приїхав спеціально для участі в нашій революції?
– Так. Щойно довідалися про ваші події, одразу ж сіли на літака. Ніхто нас не спонукав до цього, але Грузія не може не допомагати своїм братам, і таки допомагає. Просто ми згадали, як рік тому було у нас. А тут іще наш президент Саакашвілі виступив, привітав вас українською мовою. Чи можна було вдома всидіти?!
– Ти десь працюєш?
– Маю невеличкий бізнес. Продаю рами для картин в Сабуртало. Якраз маю зараз вільний час. От і поїхав. Мій товариш також із Тбілісі. Він ще студент. Випускник. Заочник. Незабаром мусять й інші підтягнутися. Знаю, що «Кмара» залюбки допоможе.
«Кмара» – це така молодіжна організація, основна рушійна сила під час грузинської минулорічної Революції троянд. Дуже схожа до нашої «Пори». Якщо перекласти з грузинської, означає – «досить».
– Розкажи, як воно було у вас.
– Дуже схоже на ваше. У сучасних умовах, коли інформація поширюється за лічені хвилини, злочинні дії влада не може приховати. Тим більше проти свого ж народу. На відверте віроломство здатні тільки росіяни з американцями. Тому-то й здається, буцімто всі ці мирні революції останніх літ готуються одним і тим же штабом. Дехто киває в бік ЦРУ. Але то дурня. Звідки знаю? Подумай сам – перемогли в такий же спосіб прибалти – і Нобелівську премію миру взяли, перемогли серби, чехи, інші… Тож чому й нам з вами не скористатися. Це як у футболі, любиш футбол? – вивчиш гру суперника й комбінуєш, як хочеш. А влада в усіх країнах діє однаково – безглуздо й самовпевнено. У такий спосіб і Путіна звалити можна.
– Чекай-чекай, – кажу йому. – Ми ще тут не все зробили.
Тоді ми ще не знали, які будуть результати народного супротиву. А Зураб впевнено доводив, що все закінчиться добре. Він уже пережив одну «оксамитову», тому й був оптимістом. Так само, як ми нині.
– Трапляються, звичайно, казуси. Вони на руку злочинній владі. Там, на горі, тільки й чекають провокацій. От і в нас так було: не витримав народ затягувань-розтягувань, та й пішов штурмом на парламент.
– Усе залежить, гадаю, від ментальності. Ви ж південні хлопці – гарячі.
– Припече, – посміхнувся Зураб, – і ви спалахнете. Глянь, – показав він через вікно на групу львів’ян з червоно-чорними і помаранчевими прапорами, – і ти скажеш, що вони не гарячі?
– Але ж ти сам осуджуєш нестримок?
– Я проти поспішності. Якби в Україні була така одностайність підтримки одного кандидата, як у Грузії того року, то можна було б собі дозволити таку дрібничку, як захоплення парламенту. Але ж вашу країну роздерли. Для вас Схід, як для нас Аджарія, чи навіть Осетія. Тому будь-яка поспішність може коштувати Україні дуже дорого. Коли проллється перша кров, тоді її ніщо не спинить. Навіть якщо першою зважиться на це влада. Не варто давати їй приводу. Перечитай про всі інші революції за останні два десятиліття. Багато подібного у поведінці можновладців у всіх країнах. Вони вичікують. Не тому вичікують, що присіли з наміром ускочити на революціонерів. Вони налякані, розгублені й не знають, що робити, як вгамувати людей, як утримати владу.
Більше нічого не відбудеться
Тут підійшов товариш Зураба. Познайомилися. Він назвався Гією. Гія знайшов помешкання на цю ніч. Кияни взяли їх до себе, десь у Дарниці. Хлопці вже другу добу на ногах, тому розійшлися, домовившись зустрітися наступної ночі.
Наступної ж ночі під Васильковом місцеві жителі живою стіною спинили на Одеській трасі севастопольських омонівців. Вони їхали змінити тих, які при адміністрації президента перед народом вже третю добу стояли без зміни з квітами в щитах. Президент геть забув про своїх захисників. Кажуть, севастопольців навчили, нібито в центрі Києва «безчинствують бандерівці» і їх треба втихомирити. Якби не васильківці…
Ми із Зурабом і його другом Гією зустрілися ще раз, коли вони якраз додому збиралися.
– Я ж казав, що наші таки приїдуть, генацвалє! – вигукнув Зураб, коли помітив, що я йому махаю рукою із-за загорожі наметового містечка. – Де-де, а між нами завжди були найкращі стосунки. Хотів подивитися Лігу чемпіонів на київському стадіоні, але футбол під час таких позитивних зрушень як революція – направду святотатство. Не піду.
І справді, я згадав, що того ранку на Майдані побільшало грузинських прапорів. З’явилися і польські, і литовські, і молдовські, навіть російські й ізраїльські. Ми відчули, що вже не здолати нас просто так.
– Чому ви вже їдете? – запитав я Зураба.
– Все! Більше нічого не відбудеться.
– Як це?
– Ніякого ОМОНу не буде. Ви доможетеся прийняття правильних рішень мирним шляхом, і Ющенко буде президентом.
– З чого ти взяв? – здивувався я й переліз через парканець до нього, на тротуар.
Ми пішли випити чогось гарячого до американського бістро біля станції метро «Хрещатик». Гія залишився позалицятися до студенток із Тернополя біля загорожі наметового містечка. Усе пригощав їх гарячим шоколадом з того ж бістро.
«Вас не подолати!»
– Перелом відбувся, – пояснив Зураб. – Це відчувається, якщо ти не вперше стаєш на прю з транспарантом у руках. Напруга спала. Почався… карнавал. Київ захопила революційна помаранчева лихоманка. Якщо навіть шльондри підходять до ящичків і сунуть у них «бакси» на потреби наметового містечка, то це – справді загальнонародна підтримка.
Він розреготався й додав:
– Я особисто бачив таке. Нема сенсу вас підтримувати – ви самі тепер можете підтримати кого завгодно. Хоч тунгусів. А ми поїдемо додому.
– Казна-що тут ще може трапитися. Послухай, – спробував я його стримати, – але ж ви три тижні стояли. А потім і взагалі ввірвалися до парламенту.
– … і стільки стільців там поламали! – засміявся Зураб. – У вас так не буде. Ваша влада слабка настільки, що опозиції має соромно бути з нею воювати. Не здивуюся, коли стане відомо, що вони там, в цій, як її…
– Кончі-Заспі?..
– О так-так. Саме там вони повпивалися до нестями зі страху. Кожна наступна революція, брате, здійснюється швидше за попередню. Свій досвід революціонери передають один одному, мовби телепати. А чиновники, хоч тут, хоч на Кавказі, – атрофовані бовдури. Поки вони втямлять, що робити, ми вже в парламенті. Ти тільки напиши в своїй газеті, що ламати стільці – негарно.
Після того, як вони поїхали, наш люд ще два тижні стоїть під Верховною Радою, на Майдані, і я постійно згадую слова Зураба з Грузії, який так і не захотів, щоб я оприлюднив його прізвище. Я не вірив йому, що вже все завершилося, і стояв. Я не впевнений в остаточній перемозі й досі і тому піду на вибори. Не можна розслаблятися, поки залізо ще не вистигло на наковальні.
Одначе, від’їзд тбілісців мені таки додав оптимізму. Може, то просто розум іще не повірив, що справу зроблено, а серце вже давно відчуло – нас не
подолати!..