Лихо вивело на вулицю
Рибалки, жителі одного з райцентрів Київської області, взяли активну участь у помаранчевій революції: вийшли на Майдан всією сім’єю. Як каже, Ніна Василівна, від малого до старого. На господарстві зосталася лиш 90-річна баба Марія. Та ще ночувати повертається до теплої хати з малими дітьми донька Ольга. А вони із зятем Олегом днювали й ночували на Майдані: зять записався до народної гвардії, а Ніна Василівна то чай гріла для повстанців, то бутерброди роздавала, але головною місією вважала – бути в перших рядах пікетників Верховної Ради чи Кабміну.
Скандувала разом з усіма: «Нас багато – нас не подолати»… і плакала. Уже й не знає через що: чи через страшну образу на тих, хто примусив її, стару хвору жінку вийти на Майдан і стояти тут до пекельного болю у всьому тілі, до непритомності... Чи через надію, що вона щось тут вистоїть, виборе для своїх дітей. Хай не багатство, хай хоч правду якусь... Якийсь захист від бандитів, від криміналу щороку... Бо інакше – нема вже чого жити...
І Ніна Василівна знову плаче, і розповідає, як розповідала всоте соратникам по помаранчевій революції, що навесні минулого року вони всією родиною склалися, напозичалися у знайомих, взяли кредит у банку і купили «маршрутку». Як вона зветься та машина, Ніна Василівна не знає, бо купляв зять-шофер. Зять же й порадив придбати машину: мовляв, маючи «колеса», можна робити непоганий бізнес. За кілька місяців і кредити повернемо й позички, а далі й прибуток матимемо. Тим більше, що маршрут випав вигідний, ще не освоєний іншими таксистами, – по віддалених селах приміського району.
Але бандити дали зятеві можливість пропрацювати тільки один день. Коли він повертався пізно ввечері додому через ліс, його зупинили й побили мало не до смерті. Кинули в придорожній рів і на викраденому мікроавтобусі помчали в напрямку Києва. Майже добу пролежав Олег на узбіччі безлюдної лісової дороги, стікаючи кров’ю. Аж доки не підібрали його та не відвезли до лікарні якісь добрі люди.
Трохи оклигавши, Олег пішов до міліції шукати правди. Але там звинуватили його у шахрайстві, запідозривши, що то він сам «сплавив» щойно куплене авто на запчастини, а до них звернувся навмисне, щоб теща не дорікала. Зять повернувся додому ще більше потрощений глумом захисників правопорядку. Серед насмішників двоє здалися йому знайомими, і нібито з тієї ночі в безлюдному лісі.
Шукав правди у місцевого мера, але секретарка й на поріг до нього не пустила. Згодом додалися ще більші неприємності: за наказом міського голови знесли гараж у дворі та продали під забудову будівельному комбінату город, який годував родину. Тоді Ніна Василівна сама пішла до мера. Але не далі приймальні.
А оскільки лісові бандити забрали разом з машиною і документи на неї, то не повірили зятеві й у вищих правоохоронних інстанціях...
Отож уже восьмий місяць у хаті Рибалок біда: треба повертати кредити, позики, а нема чим. Оля не працює – з малими дітьми сидить. Олег хворіє. Пенсії Ніни Василівни і її старої матері ледве вистачає на хліб та ліки для хворого зятя. От і плачуть усі, чекаючи, коли нагрянуть кредитори з квартири виселяти...
На Ющенка Ніна Василівна сподівається, як потопаючий хапається за соломинку. І домашніх вірою зарядила: тільки він лад наведе в країні. Перед виборами агітувала за нього, аж захрипла. І пересварилася з сусідами, яких по відкріпних талонах возили по всіх виборчих дільницях голосувати. Сварилася на мера, коли дізналася, що в списках виборців не було жителів цілої вулиці. Ходила пікетувати міськраду, коли почула що під шумок революції міський голова хоче підвищити квартплату аж на 30 відсотків. Отож вона готова була до революції, і коли та почалася, вивела на майдан Незалежності всю сім’ю.
Ніна Василівна дуже ревно оберігає революцію від її ворогів. Як тільки почує за спиною якесь не таке слівце, як сокіл із піднебесся, кидається на нерозумного. Якщо це молоде і дурне – напучує на путь істинний, якщо середнього віку людина – переконує, а якщо старе луб’я посміло щось там каркнути, то вже пощади йому не буде. За всіх бандитів, куплених міліціонерів і провокаторів синьо-білих дістанеться на горіхи!
Але переважно на Майдані Ніні Василівні було затишно й добре. А коли на сцену виходить Ющенко, вона вже так його вітає щиро і завзято, у надії, що він помітить її одну з тисячі, і, як стане президентом, пересадить усіх бандюганів по тюрмах і примусить їх повернути зятеві «маршрутку».
Єдине, що збило Ніну Василівну з радості і віри, як птицю з польоту, то це мер їхнього містечка, який звідкись виліз на сцену вітати і собі Ющенка. Спочатку Ніна Василівна розгубилася з такого дива, а потім кинулася через людське море до сцени рятувати Ющенка від дволичного і підступного мера. Але доки проштовхалась, того і слід схолов. Коли ж Ніна Василівна спробувала пробитися до сцени, щоб попередити Ющенка про перелицьованого брехуна і злодія, молоді хлопці, зовсім діти, її не пустили, сказавши:
– Бабусю, не переживайте так, ідіть додому, спочиньте, ми за вас усе зробимо.
Але Ніна Василівна спочивати додому не пішла. Зрозумівши без Бісмарка, що революцію затівають ідеалісти, роблять романтики, а користуються її плодами не зовсім чесні мери, вона повернулася до монолітних лав помаранчевих революціонерів, поклявшись собі зробити все, щоб цього разу трагічне правило не повторилося. І тому проскандувавши: «Свободу не спинити» і «Бандитів – на нари», Ніна Василівна з обуренням розповідала соратникам про перелицьованого мера, закликаючи людей на Майдані бути пильними і стояти до перемоги над останнім злочинцем.