Вулиця Грушевського
Вулиці Михайла Грушевського, першого Президента України, Банкова, Лютеранська, Інститутська, Музейний провулок – на Печерських пагорбах. Саме вони, включно з майданом Незалежності, в останні місяці 2004-го були такими велелюдними, як ніколи до того.
Рухаємося вулицею, що є названа першою в цьому «помаранчевому» маршруті. Ще пам’ятаю її як вулицю Кірова. Вона простягається від Європейської площі до станції метро «Арсенальна». Історично відома з ХVІ століття як частина шляху з Подолу на Печерськ – так званий Старий шлях.
Ось Національний музей українського мистецтва, або в просторіччі «музей із левами». Витвір В. Городецького та Г. Бойцова (1897–1900) постав як частина Міського музею старожитностей і мистецтва за ініціативи унікального ентузіаста М. Біляшівського. Недарма ж йому вже в наші часи поставлено скромного пам’ятника. Вище – будинок Кабінету Міністрів, який нині викликає особливі асоціації. Коли підійматися знизу, ця будова в сталінському дусі, здається, навалюється всім огромом на звичайну людину. Споруджено її 1936–1938 роках за проектом архітектора І.Фоміна (за участю П. Абросимова). Головний фасад прикрашають колони корінфського ордеру. Нижні поверхи облицьовано великими блоками тульчинського лабрадориту. Центральна частина будови – 10 поверхів, бічні – по 8 і 7. Одне слово, помпезний витвір, який мав уособлювати потугу радянської виконавчої влади.
Зовсім іншого плану будиночок за № 14, що належав генералові М. Раєвському. Тут, як свідчить меморіальна дошка, бував О. Пушкін, збиралися декабристи. Будинок за № 22 – колишній палац гофмейстера. Тут свого часу мешкав один із вождів пролетаріату Павло Постишев. На протилежному боці – будинок Верховної Ради. Споруджений також 1936–1939 років В. Заболотним, що родом з-під Переяслава. Сесійний зал – площею 650 кв. метрів, розрахований на тисячу місць. (Коли цього літа нарешті потрапила туди, роздивлялася – як елементи декору – серпочки-молоточки під куполом). Головний фасад прикрашає шестиколонний портик, знову-таки корінфського ордеру. 1949 року В. Заболотний здійснив реконструкцію; з боку парку прибудували напівкруглий триповерховий корпус із внутрішнім подвір’ям. Нині начулися про підземні ходи-виходи: цікаво було б побувати там. Принаймні у шведському парламенті, риксдагові, екскурсовод показала нам підземні переходи.
Поряд із Верховню Радою – Маріїнський палац. Ця пам’ятка архітектури постала 1750–1955 років за проектом славнозвісного В. Растреллі. Свого часу там зупинялися не лише члени царської родини, а й мешкали представники вищої адміністрації Києва, як-от російський полководець П. Румянцев-Задунайцев – усі дуже любили ласкаву Малоросію... Свого часу містився тут і лазарет для полонених французів (!), і товариство штучних мінеральних вод.
Минаємо готель «Київ». Рухаємося вище. На місці житлового будинку (№ 28) стояла садиба князів Уросових, де у 60-х роках ХІХ ст. мешкав полонений Шаміль, що засвідчує меморіальна дошка. Навпроти – будинок дозвілля Збройних сил України (у просторіччі досі – будинок офіцерів), де над вікнами замість звичних маскаронів причеплено скульптурні голови червоноармійців.
Варто згадати, що на цій вулиці – Парламентська бібліотека (1910, проект Е. Клаве), стадіон «Динамо» імені В. Лобановського, відділення суспільних наук АН України (там розташовано ряд інститутів), Посольство Китаю (будинок № 32), Міністерство охорони здоров’я, парки уздовж лівої сторони. «Помаранчеву» людську ріку ледве стримували береги вулиці. Дух Грушевського мав би тішитися...