«Золота» леді, яка прийшла на зміну «срібній»
Плавання є візитною карткою спортивної України в світі. От і нині мова піде про спортсменку, яка впродовж останнього десятиріччя невтомно «виловлює» нагороди з водяних арен. Олена Акопян до Афін-2004 їхала в неофіційному статусі «срібної леді». Та в Греції їй, нарешті, вдалося зробити те, що ніяк не складалося на попередніх Паралімпійських іграх.
«Срібний» старт
До думки спробувати себе в спорті Олену підштовхнув Рік Хансен, який об’їхав на інвалідному візку весь світ. І сімнадцятирічна дівчина, яка після бандитського ножового поранення в спину також опинилася у візку, почала займатися легкою атлетикою – гонки, марафони...
– У будь-якому разі я не мала наміру сидіти стуляруч і очікувати манни небесної, – запевняє чемпіонка.
Та згодом президент Національного Паралімпійського Комітету Валерій Сушкевич «зманив» спортсменку до плавання. Олена переїхала до Дніпропетровська. По-перше, навчатися в тамтешньому інституті фізкультури. А по-друге, там кращі умови для тренування. Та й ставлення до людей з обмеженими можливостями зовсім інше.
– Я не шкодую, що змінила вид спорту. Візки з кожним роком вдосконалюються, і модернізовані новинки дуже дорогі. А виступати на старій моделі – це свідомо приректи себе на невдачу, – пояснює атлетка.
Пробитися до спорту вищих досягнень Олені вдалося вже через рік. Та сама вона зовсім не вважає, що успіх наспів швидко.
– До басейну я прийшла з хорошою фізичною базою. А вже там мене просто навчили плавати й правильно дихати, – каже спортсменка. – Хоча, звісно, багато працювала.
Якось Олена здивовано запитала Юрія Анатолійовича, свого першого тренера: «Чому я пливу, а інші не можуть? Адже ми працюємо однаково». Й наставник пояснив: «Просто в тебе дуже хороше відчуття води. Завдяки цьому ти й «випливаєш».
Першу свою медаль українка здобула на Паралімпійських іграх: 200-метрівка вільним стилем (кролем). Плавчиха разом з тренером не розраховували на відзнаку. Коли спортсменок розставляли по доріжках, то керівництво Паралімпійського комітету не могло повірити, що дніпропетровка так швидко змогла досягти насправді високого результату.
– Глибоко в душі я сподівалася на успіх. Але те «срібло» стало приємною несподіванкою, – згадує Атланту-96 Олена. – Всі три срібні медалі були для мене на вагу золота. Я їх вистраждала, вкладаючи в кожну нерви, здоров’я й величезну працю.
Японський експеримент і австралійське розчарування
Займатися зимовими видами спорту Олена й гадки не мала.
– Мені підкинув цю ідею знову ж таки Валерій Михайлович Сушкевич. Але цього разу він не примушував, – з посмішкою розповідає атлетка. – І я почала їздити на лижах.
У чому ж секрет двох бронзових нагород Нагано-98? Спортсменка вбачає його все в тій же фізичній базі й загартуванні. Певний час майбутня чемпіонка тихцем займалася і плаванням, і легкою атлетикою. Жоден із наставників навіть не здогадувався про «позапланові походеньки» своєї підопічної.
– Я не знаю, звідки в мене бралися сили, – знизує плечима атлетка. – Та невдовзі відчула жахливу втому й остаточно розпрощалася з гонками на візках. Проте щоденні навантаження позитивно позначилися на результатах і в плаванні, і в лижних гонках. Я успішно витримала форсовану підготовку до зимових Ігор. Увесь світ, який давно стоїть на лижах, був просто шокований моїми результатами.
Одразу ж після японського старту Акопян почала готуватися до першості планети. І, схоже, перетренувалася. Півроку вона лікувала нирки, а на самому мундіалі виступала з високою температурою і на тлі неймовірної втоми.
– У Нагано був експеримент, після якого я злягла. І зрозуміла, що здоров’я треба берегти. Тому подібними експериментами вже не займаюся. Та й рівень результатів паралімпійців постійно зростає. Нині за двома зайцями не вженешся, – аргументує свою позицію чемпіонка.
На Сідней-2000 вона робила «золоту» ставку, розраховуючи на 50-метрову дистанцію батерфляєм. Та ще в ранковому попередньому запливі Олена відчула, що ввечері може просто не дістатися до протилежного бортика басейну. До фінішу вона таки добралася, проте четвертою, показавши час, який був гіршим навіть за той, з яким вона розпочала плавати.
– Хоча говорять, що спортсмени завжди звинувачують в невдачах тренерів, я розумію, що причина в іншому. Ми вирішили «взяти» цю дистанцію загальною фізичною підготовкою. А над «батом» треба працювати конкретно й цілеспрямовано.
Навіть три срібні нагороди не змогли компенсувати її розчарування. Хоча й певною мірою втішили 200 метрів кролем. Олені сподобався і час, і те, як вона відпрацювала на дистанції... Знову повірити у свої сили допомогли нові наставники.
Директор дніпропетровського спорткомплексу «Метеор» порадила Олені родину Кузьміних. Марина Петрівна й Олег Васильович спочатку придивлялися до потенційної учениці. Але недовго.
– Ми швидко спрацювалися, – говорить Олена. – По-перше, розмови про те, скільки на мені можна заробити, не було взагалі. До певного часу Кузьміни навіть працювали зі мною безплатно. Зарплату за мене їм почали платити пізніше. А по-друге, нові тренери швидко зміцнили мій душевний стан. Хороші психологи – це мене й підкупило.
Олена полюбляє комплексний стиль. Разом із зміною виду в неї змінюються й відчуття. Але коронною й улюбленою для Олени є 50-метрівка батерфляєм.
– Це дуже важкий вид, адже доводиться працювати без допомоги ніг і спини. Кажуть, що я гарно пливу «батом», – скромно додає чемпіонка.
50 метрів щастя й розпачу
До Греції українка приїхала в статусі рекордсменки світу на «півсотні» батерфляєм і кролем. Звісно, головну ставку зробила на ці водні відстані.
– Ніякого «срібного» синдрому не було. Про цей метал я забула ще 2002 року. В Афінах твердо вирішила здобути «золото», – не приховує Олена. – Я просто була зобов’язана це зробити, бо за мене вболівала сила-силенна людей. І коли залишилися останні 50 метрів вільним стилем, я подумала, що якщо зараз не виграю, то це буде крах. Слава Богу, мені все вдалося.
Нашій чемпіонці надзвичайно цікаво бути в оточенні суперниць. І цього року вона навіть подякувала їм за підмогу.
– У нас дуже дружні стосунки, в тому числі й з Беатрис Хес, якій я програла в Атланті й Сіднеї, – говорить про взаємини з колегами Олена. – Коли ми виїжджали на останню дистанцію, всі конкурентки пророкували мені «золото». Саме суперниці підтримували й втішали, коли в батерфляї в мене відмовили руки, й останні п’ять метрів я пливла дуже довго.
Беатрис обіцяла піти зі спорту. Та українка в це не вірить, оскільки після Паралімпіади-2000 Хес говорила подібне. За словами Олени, нині її стара знайома менш небезпечна, ніж раніше. Дівчата з Іспанії, Чехії та Ізраїлю тривожать значно більше.
– Сьогодні це вже великий спорт з високими й щільними результатами, – слушно зауважує чемпіонка. – Треба розраховувати на себе, а не на те, що хтось піде з плавання.
Тож, починаючи з четвертого січня 2001 року, Олена невтомно готувалася до найголовнішого старту свого життя. Шість разів на тиждень вона відвідувала басейн. До того ж через добу – двічі на день. А крім цього, практикувала й чотири щотижневих тренування в залі.
Спортсменка розраховувала на чотири нагороди. Тобто безмедальний фініш не припускався. З цим завданням підопічна Кузьміних впоралася. Проте особисто афінським виступом залишилася незадоволена.
– Навіть якби здобула чотири перемоги, не думаю, що це щось змінило б, – дивує спортсменка. – «Золото» як медаль мене влаштовує. Та протягом останніх років я демонструвала кращий час.
Коли після травми Олена поновлювалася в музичному училищі, викладач її запитав: «Як вважаєш, що ще можна поліпшити у виконаній тобою програмі?» – «Я зробила все», – була відповідь. Та коли дівчина виконувала свою випускну програму, то подумала: «Мені ще років зо два – і я привела б її до ладу».
– Людина, яка чогось досягла, ніколи не буде задоволена своїм результатом. А отже, має можливість вдосконалювати його, – пояснює ситуацію атлетка. – Я не реалізувала в Греції весь потенціал. Можливо, не відпочила тоді, коли потрібно було це зробити.
Як зізнається сама Олена, вона дуже емоційна й не завжди витримує душевну рівновагу. Велику кількість стартів пояснює необхідністю напрацювати психологічну стійкість перед Афінами.
– З кожним паралімпійським циклом мені все важче виступати: тисне відповідальність, зобов’язання підтвердити титули, – скаржиться чемпіонка.
На п’єдесталі пошани Олена оплакувала дві 50-метрові дистанції: «золотий кроль» – щасливими сльозами, а «срібний бат» – гірким розпачем.
Усміхнене чемпіонське обличчя
Поки що всі нагороди Олена зберігає в коробці. Коли приходять друзі чи знайомі, чемпіонка ділиться з ними радістю...
– Моя квартира дуже маленька. Тому місця для почесного стенду немає, – розводить руками рекордсменка.
Атлетка залюбки відвідує театри й концерти. Та часом це неможливо... через звичайнісінькі східці. Пару разів ходила з подружкою. Проте інколи хочеться побути насамоті, насолоджуючись мистецтвом. Олена розраховувала, що в театрі повинна бути охорона, яка їй і допоможе.
– Я ще не встигла зайти до театру, як мені вже зіпсували настрій, дорікнувши, що я інвалід і ходжу без супроводу, – розповідає чемпіонка.
Спортсменка не любить (навіть боїться) конфліктувати. Щойно Олена зрозуміє, що її насильно до чогось примушують, як їй стає нестерпно важко на душі: отже, доведеться сперечатися. Тоді й кортить сховатися від усього світу.
– Я дуже люблю, коли мені дарують квіти, готують сюрпризи. Коли я приїхала з Афін, то друзі постаралися і від їхнього сюрпризу я відходила дуже довго, – все-таки не розсекречується до кінця атлетка.
Після Нагано лікарі заборонили Олені займатися спортом. Та вона наполягла на своєму: «Не раджу вам цього робити. Бо так я помру ще швидше». Зупинятися на досягнутому – не для неї. Акопян планує поїхати й до Пекіна-2008. Звісно, якщо до того часу в Україні не знайдеться швидшої за неї.
– Проте я впевнена в своїх силах, – по-чемпіонськи каже підопічна Кузьміних.
Хоча проміняти плавання Олена все-таки може – на сім’ю та дітей. Щоправда, вважає, що знайшла б оптимальний варіант для поєднання в своєму житті спортивної справи з родинною.
– Я хочу, щоб мої діти знали й уміли все. Без маминої участі тут не обійтися, – переконана рекордсменка.
Раніше в родині Акопян була свята традиція – збиратися разом на 8 Березня та Новий рік. Обов’язковий ритуал – приготування улюблених окрошки і олів’є.
– Зараз ми частіше буваємо в ресторані. Мене вже не влаштовує, коли спілкування закінчується тільки спільним обідом, – констатує чемпіонка.
Нині найважливішими в Олениному житті є друзі. Після Атланти зрозуміла, що вони пізнаються не тільки в горі, а й у радості. А в Афінах усвідомила, що в неї їх набагато більше, ніж вона думала.
– Я ще й досі перебуваю в стані ейфорії. Найближчим часом планую «підремонтувати» здоров’я і побувати за кордоном як туристка, а не спортсменка. І дуже хочу, щоб усюди були тільки добрі й усміхнені обличчя, – зізнається моя співрозмовниця й сама посміхається...
P.S. Олена Акопян дуже вдячна за допомогу в підготовці до Паралімпіади президенту фонду підтримки паралімпійського руху Олексію Чеберді; голові Держкомспорту Миколі Костенку; віце-президенту Національного комітету спорту інвалідів України Олені Зайцевій; клубам «Оптиміст» і «Флекс», спорткомплексу «Метеор»; Дніпропетровському міськспорткомітету; броварському басейну «Купава»; реабілітаційному центру «Прагнення» в Броварах і Українському центру «Інваспорт».