Не проспати б Батьківщину 26 грудня!

За час свого короткого перебування на Хрещатику й Майдані хлопці-западенці неабиякої популярності набули серед киянок. Аж ті шкодують, що вони не зостануться на новорічну ялинку. Принаймні юнаки самі таке розповідають. Однак від’їздять із Києва не всі. І не всі додому. Куди ж? Щоби бути в курсі – ми розпитали, і, виявилося, більшість їде… на Донбас. Мабуть, спокушати донеччанок? Щоб дістати відповідь на це запитання, ми зустрілися з бувалим іванофранківцем Віталиком Власовим. Він у наметовому містечку від початку. І також збирається на Донеччину. Уже вдруге. Першого разу він там спостерігав за виборами 21 листопада. І тепер знову хоче.

– Яким чином зараз, брате, бажаючому можна потрапити на схід, аби не дати фальсифікаторам знову народ обдурити?

– Біля дверей Будинку профспілок нам роздали анкети для заповнення. Там – кілька пропозицій щодо «роботи» на 26 грудня. Найголовніші – агітатор і спостерігач. Бригади з тими, хто на агітаторів зголосилися, вже на валізах, а дехто й у дорозі. Майбутні спостерігачі очікують від’їзду. Я теж записався ним. Сподіваємося, також незабаром виїдемо. Усі небайдужі ще зараз можуть встигнути – зайвих, напевне, не проженуть.

– Той регіон – не Київ. Хвилюєшся?

– Зовсім ні. Я ж там був на виборах. Їздив спостерігачем. До Маріуполя. Знаю, що може бути. Це не дорога на схід, це дорога в радянське минуле, в інформаційну глушину.

– Як ти туди потрапив?

– То був час між першим і другим туром. Прочитав оголошення на паркані в рідному Івано-Франківську: «Кому не байдужа доля України і хто бажає їхати спостерігачем на виборчі дільниці до Донецька, звертайтеся за телефоном…» Виявилося – то штаб кандидата в президенти України Віктора Ющенка. Записався. Наступного дня почалися цілком офіційні навчання, які тривали два дні. Ми вивчали всі відомі способи фальсифікації і те, як з ними боротися. Вирушили за тиждень після завершення курсу навчання. Автобусами. Приблизно двісті осіб різного віку і статі було в нашій партії. А загалом до східних регіонів поїхало близько трьох тисяч. За день, тобто в суботу напередодні виборів, ми були вже в Маріуполі.

– Як вас там зустріли?

– Дуже погано. І це ще м’яко сказано. Наче не земляків, співгромадян, а ворогів. У готелі, де ми мали жити, раптом з’ясувалося, що нема ні опалення, ні світла. Тож поселити адміністрація не мала права. Запасним варіантом була турбаза за 50 км від міста. Її орендували заздалегідь, ніби чекаючи такого повороту. Поїхали туди. Але і там, де нам було заброньовано місця, їх не виявилося – якийсь семінар звідкись узявся несподівано в день перед виборами. Хоча район цей приморський, курортний і розмістити завжди є куди, навіть улітку. нам місця, наче Назаретянину, не вистачило. Проте вікна турбази були темними – підозрюю, що вона була порожньою.

Був вечір, а на світанку вибори… Куди ви подалися?

– Сиділи в автобусі. І цієї ж ночі почалася зима. Після довгої погожої осені – сніг і мороз. Коли виїздили, було зовсім тепло. Тому ніхто не мав зимового одягу. А тут вітер, хурделиця. Мерзли в автобусі й не спали цілу ніч – другу поспіль. Дехто з людей почав нарікати. Казали, що в першому турі виборів у західних областях організували гостям зі сходу такий прийом, що навіть Янукович у своєму палаці позаздрив би. Донеччани на Прикарпатті мали і одномісні люкси, і сауни, і триразове харчування, і екскурсії.

– Що ж було в неділю, 21 листопада?

– Ми прийшли всі невиспані, змучені на дільниці – кожному дісталася якась окрема. А нас і не впустили, хоч ми й офіційні спостерігачі. Ніби то не вільна Україна, а закріпачена московська імперія чи якийсь сталінський ГУЛАГ. Не пропустили, незважаючи на те, що то явне порушення. Голови комісій поводилися настільки брутально, нібито відчуваючи цілковиту безкарність, хоч би що вони зробили. І тоді нам з місцевого штабу Віктора Ющенка привезли посвідчення кореспондентів, на які ми завчасу фотографувалися ще в Івано-Франківську. Але все одно мали той самий результат. На дільницях, це мотивували тим, що не маємо акредитації та відрядних посвідчень. Мені і ще декому вдалося-таки пройти. Я наполіг, і голова комісії здався. Одначе сам-один опинився я на ній як перст. Перші години цей голова все ж намагався мене випровадити, аж поки я не запропонував йому задля порядку покликати правоохоронців і розібратися зі мною згідно із законом.

– І він покликав?

– Ні, змирився. І я став спостерігати, а голова комісії відкрито заважати. Траплялося, навіть просто ставав між мною і порушником. Гарчав і відштовхував. Казав – ти мене нервуєш, ти заважаєш роботі. Люди, виборці, також відверто агресивними були. Бабусі зухвало плювалися, щойно їм показували, що я від Ющенка. І братки нахабно підкотили. Їхні поняття мене направду здивували. Кажуть: краще наш зек, аніж американський шпигун.

– Хто тебе чекає вдома?

– Дружина з півторарічним синочком. З Назарчиком.

– Лячно було в Маріуполі?

– Лячно? – ні. Неприємно дуже, ніби посеред орди. Мушу визнати, що люди в Маріуполі значно брутальніше поводяться, ніж у Києві чи Івано-Франківську. Принаймні мені так здалося. Ось основні порушення, які зафіксував: голосували ті, що не мають приписки; у кожного члена комісії олівець, яким вписували у відомість тих, хто помер, щоби потім стерти; голосуючі заходили по двоє в кабіну; члени комісії забороняли мені перевіряти, чи збігається прізвище в паспорті з прізвищем у відомості; представникам західних областей голова комісії взагалі заборонив видавати бюлетені. Я домігся права голосу. А інші наші спостерігачі, які не потрапили на дільниці, майже всі взагалі не проголосували. Будь-яке викриття мною порушень доводило членів комісії просто до оскаженіння. З ними буквально траплялися істерики. Вигукували відверті дурниці й безглузді звинувачення. Мовляв, вони такі сумлінні, а я їм тут прийшов життя псувати. Тобто статистику збивати. Акти складати не зміг. Адже за законом для цього треба, аби було щонайменше двоє свідків. А ніхто з присутніх не погоджувався свідчити. Навіть представник Мороза, якому той Мороз такий же байдужий, як мені Альберт Гор.

– А з тих івано-франківців, кого не пустили на інші дільниці, не можна було покликати на підмогу для свідчення?

– Мене відвезли машиною на цю дільницю від загальної групи на чималу відстань. Я зателефонував до штабу Віктора Ющенка, але мені здалося, що і їм було байдуже, як відбуваються вибори. Нікого не направили на підмогу. Людей привезли чимало, а не покрили навіть десятої частини території. Спостерігачі просто змарнували час і здоров’я. Усе можна було організувати значно краще. Навіть я б це зробив. Бо жодної складності в тому нема. Просто не треба спати. Так можна й Батьківщину проспати! І це зовсім нескладно. Сміливо можу заявити, що вибори на сході провалили… місцеві штаби Віктора Ющенка. Можливо, несвідомо. А можливо, через неосвіченість. Тому я й їду цього разу. І не лише я. Сподіваюся, центральний штаб у Києві зробить належні висновки. І тепер нас на дільницях буде по троє-четверо. Згідно з новим законом про вибори президента, досить зафіксувати всього 5 відсотків сфальсифікованих голосів, аби анулювати вибори на певній дільниці. Якщо я не помиляюся, звичайно.

– Того ж вечора поїхали назад?

– Поїхали, та не додому. Ми були впевнені після побаченого, що відбулася злочинна фальсифікація. А тут у дорозі ще й почули заклик Юлії Тимошенко – брати ковбасу, ноги в руки, чи як там дослівно, і йти на Майдан відстоювати свій вибір. Автобус наймали на цю поїздку, тому водії зайняли нейтральну позицію. Ми повернули їх на столицю.

– Відомо, що автобусам із номерами західних областей чинилися перепони. Було таке?

– Даішники спиняли біля кожного КП в усіх областях. Справді, біля кожного! Не їхали, а ніби марш-стрибки робили. Та найгірше було на під’їзді до столиці, кілометрів за 40-50. Тут київська обласна дорожня міліція (та, що нині присягається у вірності Віктору Андрійовичу) взагалі по-звірячому з нами чинила. По-перше – спиняли й відбирали документи у водіїв. Без них ніяк – стій, хоч замерзни. Тоді ми просто виходили з наших трьох автобусів і перекривали живою стіною Одеську трасу. Двічі так робили. А ще тричі зупинялися, бо нас наздоганяли машини без номерів і їх пасажири проколювали колеса. Отак підкочується до задніх коліс таке легкове авто, відкривається вікно, висувається рука з довгою дюралевою палицею, повною шипів – і нам її під шини! Хтось їх тепер каратиме?.. Чи, може, таке приниження в правовій державі треба пробачати? Пробачати тим, хто ці зневажливі для громадян України накази видавав і нині ще при своїх кріслах зостається? Я маю право про це запитати в київських обласних начальників ДАІ, адже вони закон порушували й особисто щодо мене теж як громадянина цієї країни.

– Приїхавши до Києва, де зупинилися?

– Нас прийняв завод «Оболонь». В’їхали на територію, і за нами зачинилися двері для лиходіїв. Дали нам цех, недобудований, але дуже теплий. Відіспалися на пінопласті – і на Майдан. Кияни, встановіть пам’ятник панові Слободяну!.. У наметах і прожили понад три тижні. Тепер поїдемо цих нещасних східняків, які ніколи не сиділи в криївках, визволяти від їхніх диктаторів місцевого розливу.

– Сподіватимемося, що фальсифікація цього, третього разу, захлинеться на початковій стадії…