«Пора» «охороняє» дачу Леоніда Даниловича
…Переживала, їдучи до пікетувальників «Пори» біля резиденції президента у Кончі-Заспі: чи не проминемо місця їхньої дислокації? Ще б не побачити! Три великі жовті полотнища, напнуті між сосон, видно здалеку. І прапори. Досить розпізнавальних знаків. Недаремно водії, їдучи попри табір, весело сигналять: на знак підтримки.
Тут-таки, на трасі, і помаранчевий гарбуз для рідного гаранта, і яйце, виліплене зі снігу, що на очах втрачає форму. Два армійські намети поміж сосон – проходжу туди. Погляд відзначає: скрізь чистота, порядок. Обжита територія: прикріплений умивальник, акуратна купа дощок і, якщо цікавить, делікатно закамуфльована «споруда невідомого архітектора».
Першим зустрічаю міцної статури чоловіка. Знайомимося. Ось що розповів Тарас Дмитришин:
– Я зі Львова. У Києві – від початку помаранчевої революції. Тут – від другого дня, як стали пікетувати. Зараз нас тимчасово поменшало: зокрема студентів, членів «Пори», закликали готуватися до сесії. Але чекаємо поповнення до 26 грудня. Тих, хто приїздить до нас час від часу, приймаємо, обігріваємо-годуємо. А нам допомагають місцеві жителі з близьких сіл: привозять воду, дрова. Чимало людей із Києва забезпечують харчами і всім необхідним.
І справді, поки наш вечірківський «десант» вивчав ситуацію, до пікетувальників прибували прихильники-симпатики. Не знаю, чи потрапили всі до об’єктивів камер над воротами резиденції...
Заходжу до одного з наметів. Жити можна! Дбайливо застелена карематами та спальниками «лежанка». Стіл, за який посадили нас: частували чаєм, цукерками, печивом і, звичайно ж, помаранчами. Точніше, мандаринами: вони ж теж помаранчеві! Спасибі одній відомій пані: заморські фрукти здобулися на особливу славу.
Наступний пікетувальник – із півдня України. Сергій Бахчеджи – із Болграда на Одещині, український болгарин.
– Я тут із першого дня розташування табору. Звернулися до добровольців – хто бажає в пікет у Кончі-Заспі. До цього працював у їдальні Будинку профспілок, а потім вирішив перебратися сюди. Як на мене, тут досить комфортно. Поряд – однодумці. І тепло: є обігрівач. Що далі? Хочеться сподіватися, що не буде таких загрозливих фальсифікацій на переголосуванні. Я студент, але нині для мене майбутнє моїх майбутніх дітей важливіше, ніж навчання. Сам я мікробіолог, навчаюся в Одеському університеті імені Мечникова. Напевне, мені «влетить» за вимушену перерву в навчанні. Але це мій вибір – стояти тут.
Повірте: з першого погляду видно, що в пікетах – чудові мирні люди. Ось Петро Макар із Самбора на Львівщині. Розповідає:
– Стежимо за побутом, зовнішнім виглядом. Маємо станки одноразові для гоління, воду люди привозять. Моральна й матеріальна підтримка – на кожному кроці. Мешканці довколишніх сіл ставляться до нас із симпатією.
Застали ми тут і місцевих жителів: Валерію Назарову (член «Пори») із племінницею Наталочкою, Сергія (прізвище не назвав). Є тут і своя живність – кішка, яку чомусь кличуть «Опер». Вона прибилася на майдані Незалежності до одного з наметів. Нині – на лоні природи: доглянута й нагодована.
Петро Макар за чаюванням, побачивши мою цікавість до його рідного Самбора, де ще не бувала, розповів про архітектурні принади міста; про те, що кожен десятий його мешканець стояв на київському Майдані. А ще просив, аби згадала чи не поіменно всіх, хто з ДЕУ Кончі-Заспи склав пожертви на цей пікет. Один із працівників, пан Леонід, вірш написав:
Пора настала в Україні,
І пробудив нас
час до дій.
Супроти гноблення
повстали –
Величний час настав
подій!
Духовного харчу тут теж вистачає: письменник Олег Чорногуз передав свої твори, а видавництво Соломії Павличко «Основи» – цілу бібліотечку. Книжки показують із особливою гордістю.
…Сфотографувалися пікетувальники на згадку – усміхнені, миролюбні. Вони не вважають себе за героїв, але свідомі обов’язку і власного вибору.