У пошуках перемоги
У той час, коли людей Майдану зігрівали вогні феєрверку, палкі промови лідерів про перемогу, з телеекранів і в Інтернеті вже поширювалися сумніви: а чи була перемога? Де ж тоді переможені? Ніхто ж себе таким не визнав. Кучма при владі, прем’єр замість відставки пішов у відпустку. І все ж учасники народного опору роз’їжджалися по домівках переможцями, хоча й під акомпанемент політологічних сумнівів і суперечок.
А й справді, подумалося, чи не тішать себе учасники помаранчевої революції ілюзіями? Виходить, що їхня перемога непевна, оскільки її ставлять під сумнів? Чому ж вона не іскриться, як вогні феєрверків, чому її здійснення не стовідсотково очевидне? Потребує доказових аргументів, втягує в полеміку.
А тому, що здобутки мирної революції мають свої особливості, відмінні від перемоги збройного перевороту. Про ці відмінності й поговоримо.
Кому що перепало
По-перше, за великим рахунком, підсумки помаранчевої революції – ще не остаточна перемога, лише наближення до неї. Рух народного спротиву розчистив дорогу до справжнього успіху. В результаті з’явився закон, що уможливлює чесні вибори, «висповідана» з відпущенням гріхів ЦВК, нейтралізовано режим Кучми. Спробуйте заперечити, що це не успіх.
Леонід Данилович ще сидить у тіні президентського штандарту, формально уособлюючи владу. Але найгірший її прояв, най-огидніший для народу, той, який іменували «режимом Кучми», вже списано в історію.
Здобуто моральну перевагу над донецьким кланом, який змушений відхрещуватися від режиму Кучми, аби втриматися у виборчому процесі. Тактика нового штабу біло-блакитних опозиціюватися до влади, реальним представником якої є Янукович, – вимушена, а відтак і поспішна виборча технологія, ідеологом якої, очевидно, треба вважати Тараса Чорновола. Звісно, через це вона непереконлива і навіть смішна.
До здобутків революції я б зарахував і розгубленість у стані есдеків, вірних прибічників режиму Кучми. Найсумлінніші полишають СДПУ(о), а найхитріші вже дістають із своїх політичних запасників лисячі шкури, аби вкотре вигідно пристосуватися до нових обставин.
На відміну від соціалістів, які піднеслися на гребені революції, комуністи не знайшли нічого кращого як сісти в галошу. Їхнє незмінне звинувачення суперників у «подвійних стандартах» обернулося проти них, коли комуністи декларували несприйнятність жодного з учасників другого туру виборів, а на практиці відверто підтримували Януковича. Далі рікою історії їм і пливти в тій галоші.
Плоди з гіркотою
Ті, кому плоди помаранчевої революції гірчать, є і в стані ющенківської коаліції «Сила народу». Це революціонери-максималісти на чолі з Юлією Тимошенко. Якщо не поразкою, то сер-йозними прорахунками Комітету народного порятунку, вони вважають компроміси зі злочинною владою, внаслідок яких здійснено політреформу, залишено при владі Кучму, Кабмін і губернаторів-сепаратистів, які вигадали ПіСУАР (Південно-Східну Українську Автономну Республіку). От вам і ще одна особливість перемоги мирної революції – її суперечливе сприйняття навіть у стані опозиціонерів.
Чи не найпоказовішою рисою такої суперечливості є теза, що перемогли всі, що нема переможених. Це ми чули з уст діючого президента, такої думки дотримується й Олександр Мороз. Йому категорично, логічно і справедливо опонують БЮТівці. Що ж то за революція, де нема переможених? І що то означає – всі переможці? Для нинішньої влади теза «нема переможців, нема переможених» архіважлива. Влада прагне безболісно трансформуватися в нове суспільство. Вірний речник учорашніх М.Погребинський настійно проштовхує в суспільство нібито правильні ідеї. Мовляв, Україна в нас одна, чого її ділити, влади вистачить усім. Замість сваритися треба всім разом засукавши рукава трудитися на благо народу. Пардон, кажемо йому ми. Ви пропонуєте забути про відрубану голову Гонгадзе, стерпіти отруєння Ющенка, пробачити олігархам «прихватизаційне» пограбування народу, ґвалтування журналістів темниками і безліч інших гріхів кучминого десятиліття? Ви нас запевняєте, що місце тих, хто був натхненником і реалізатором злочинної влади, не на нарах, а в лавах сподвижників демократичної України? Не вийде, панове!
Але, на мою думку, правий і Мороз (це ще одне підтвердження особливостей мирної перемоги). Кажучи, що у виграші всі, він має на увазі український народ. Його перемога в здоровому глузді, в тому, що революція уникла кровопролиття, економічного колапсу, розвалу держави.
Третя сила
Жовтогаряча революція «зборонувала» суспільне поле, зробивши благодатним для проростання так званої третьої сили, засіяної ще в період розпаду парламентської більшості. Її уособлює спікер Володимир Литвин. Вона ще не доросла, щоб піднятися над протиборством двох сил, її паростки не всім ще й помітні. Час третьої сили настане, коли почнуть діяти прийняті зміни до Конституції, коли нинішні суперники, помітно знесилившись, з’ясують стосунки. Президентські перегони третю силу, за великим рахунком, цікавлять мало. Коли вона буде в силі, то хоч би хто був президентом, він буде нею керований, як і вся країна. У визначенні «парламентсько-президентський устрій» провідним гравцем справді буде Верховна Рада.
Розуміючи це, саме тому такий спротив проголосованим змінам до Конституції чинить фракція Юлії Тимошенко. Апелюватиме до Конституційного Суду, щоб анулювати поспішну і не вивірену як слід політреформу. Навряд чи вдасться.
А що ж Ющенко? Його не лякають перспективи президентства без деяких важливих повноважень? Напевно ж у нього є бачення найближчого майбутнього, але у нинішньому листопаді його більш нагальною потребою було розблокування суспільної ситуації перед повторним голосуванням другого туру, тому й пішов на компроміс пакетного голосування. Мовляв, дасть Бог новий рік, дасть і нові розумні рішення. Часу попереду багато. Тут протягом місяця сталося стільки доленосного, непередбачуваного, а що вже казати за дев’ять місяців, коли настане час реалізовувати проголосовані домовленості.
***
Ну от доводиться ставити крапку в пошуках переможців і переможених. Але не жирну, бо тема революції ще не вичерпана. Пам’ятаєте: є у неї початок, а нема кінця. Дехто проміжні, тактичні перемоги зараховує до поразок. Мовляв, помаранчева революція розчистила Ющенку дорогу до влади, але докорінно не змінила її систему, чого передусім прагнув народ. Може, цьому зарадить демократична еволюція? Якщо ж ні, тоді революція продовжиться: тепер українці знають, як це робити...