З першої днини…
У кожному із них билося серце Батьківщини. І знали ці прості хлопці, що доля обрала саме їх для виконання великої місії – захисту кордону рідної землі від фашистських загарбників. І протягом восьми годин утримували вони цей рубіж. І подвиг їхній став однією із яскравих сторінок історії Великої Вітчизняної війни.
Це про воїнів-прикордонників застави під командуванням колишнього електрослюсаря Нікопольського Південнотрубного заводу (Дніпропетровщина) лейтенанта Віктора Усова, які разом із особовим складом сотень застав на західному кордоні 22 червня 1941 року вступили в бій з переважаючими ворожими силами.
Уже в наші дні теж колишній робітник Південнотрубного сержант Анатолій Сомкін розповідав мені під час відрядження на заставу імені Героя Радянського Союзу Віктора Усова:
– Приїхали ми у цей підрозділ після закінчення роботи навчального пункту пізно ввечері. Було тихо. Тепло світилися вікна спального приміщення… Нас зустрів начальник застави Олександр Іванович Закурдаєв, запросив до кімнати бойової слави. Хвилюючись, розповів про подвиг Віктора Усова та його побратимів.
…Останньої мирної суботи прикордонники готувалися до волейбольної гри з командою сусідньої застави, і лейтенант Усов наказав кухареві спекти пиріг. Ще й рецепт написав. Але не випало воїнам позмагатися – на світанку все навкруги застогнало.
Війна прийшла звідти, із-за каналу, яким раніше сплавляли ліс і який не символічно, а реально окреслив кордон між двома світами. Священні метри рідної землі… Вони стали вогняним рубежем, де застава перегородила шлях ворогу. Траншеї прикордонників – з трьох боків казарми. В передній разом з тринадцятьма бійцями був лейтенант Усов. У двох інших командували прикордонниками політрук Шарипов і його заступник Стебайлов. Протягом тридцяти хвилин фашисти вели артилерійський та мінометний вогонь. Потім спостерігач повідомив:
– Наближаються… До двох рот…
– Підготуватися! – наказав Усов
.Невдовзі біля шлюзу з’явилися гітлерівці. Вони йшли із засуканими рукавами, на повний зріст.
– Вогонь! – скомандував Усов, коли до ворожих вояків залишилося метрів п’ятдесят.
Застрочили кулемети, залпом відгукнулися гвинтівки. Атаку ворогів удалося зірвати. Тоді знову в бік застави полетіли снаряди і міни. Загорівся склад боєприпасів, спалахнула казарма.
Фашисти змінили напрямок удару і атакували ділянку, що її боронили бійці Шарипова. Але й цю атаку було відбито. Лейтенант Усов вихопив пістолет і вискочив із окопу.
– В атаку – за мною! – пронеслося над полем бою.
Із гвинтівками наперевіс прикордонники пішли на ворога, і ще кілька вбитих фашистів залишилося на землі.
І знову артобстріл. Замовк «максим» – снарядний осколок смертельно поранив кулеметника Башоріна. І тоді за кулемет ліг командир підрозділу. Одна черга, друга, третя. Падали гітлерівці. Але поранило й лейтенанта. Однак він продовжував стріляти.
…Віктор Михайлович Усов загинув у рукопашній сутичці, разом з ним – інші прикордонники. Лише небагатьом разом із політруком Шариповим вдалося після відповідної команди відійти, пробитися до своїх.
…На території застави й сьогодні ще можна побачити «автографи» тієї червоної днини 41-го: бліндажі й окопи, що поросли травою, побита кулями і осколками стіна колишньої стайні, з горища якої били ворогів наші кулемети.
А там, де пролягла головна лінія оборони, – післявоєнна будівля застави. Навпроти неї – пам’ятник загиблим з викарбуваними на граніті їхніми прізвищами: лейтенант Усов, політрук Шарипов, заступник політрука Стебайлов, молодші командири Башорін та Солосов, червоноармійці В. та І.Кабанови, Кононенко, Куликов, Лисенко, Малофєєв, Сорока, Фатюшин, Чубарєв, Юдичев. І на честь кожного із загиблих – білокора красуня-берізка.