Без перемоги нема додому вороття
«Як Перший фестиваль «Червона рута», – зворушено сказала, ступивши на майдан Незалежності, директор Чернівецького музею Володимира Івасюка Паша Нечаєва. А й справді, маєвом національних штандартів, радісним духом свободи і братання, розкутим (нарешті!) плином українських мелодій та пісень незабутнього Івасюка акція протесту багато чим нагадує той перший фестиваль пробудженого творчого духу, з якого почалася українська оксамитова революція 90-х. І хоч нинішню помаранчеву революцію на Майдані роблять наші діти, герої її, коли пригадати і придивитись, знайомі... Співці – теж. І тому просиш Бога, щоб цей акт пробудження не залишився в нашій трагічній історії лише другою спробою стати народом і державою... Не хочеш, щоб за спинами твоїх дітей, очі яких спрямовані на поводирів, розкрали до решти державу і здерли з народу «останню свитину»... Бо знаєш, ці сотні тисяч людей на майдан привели не Ющенко і Тимошенко, а останній відчай і остання надія. І ще більше переконуєшся в цьому, ступивши на Хрещатик, де панує суворий бойовий дух мирного табору і вперта готовність стояти до Перемоги. Бо багатьом із цих людей просто нема куди повертатися – влада забрала у них усе: роботу, право бути людьми, майбутнє...
Штурман на суходолі
Роман Крилів теж із тих, хто мусить повернутися додому, у невеличке містечко на Прикарпатті, з перемогою, інакше...
– Мене просто знищать, – каже він. – Уже понад рік живу, як на війні – під постійним прицілом, загрожений розправами, без роботи, сну і спокою. Такої напруги і наруги не витримав батько – помер у неповних 57 років від інфаркту. Хоча я переконаний, що йому «помогли» піти з цього світу. Але привладній банді цього мало. Вони погрожують знищити мене, дітей, дружину. Ось чому, почувши про акцію протесту у Києві, я скликав хлопців, переважно малих підприємців, яким не дають ні жити, ні робити, і сказав: «Їдьмо. Ми мусимо бути там, де всі чесні люди. Ми мусимо, нарешті, перемогти».
Але палкий заклик новоявленого Лук’яна Кобилиці, збудивши пригноблених молодих гуцулів, долетів і до вух районної влади. Отож, не встигли опришки у ватагу зібратися, як почалися справжні репресії. Водія замовленого для поїздки до Києва автобуса арештували, забрали водійські права, техпаспорт і ліцензію, а на брамах усіх гаражів і виїздів із містечка виставили варту... Але – свободи не спинити! І тоді гарячі хлопці з Прикарпаття сіли в машини і об’їзними шляхами поїхали до революційної столиці. По снігу, ожеледиці, на лисих літніх шинах, долаючи заледве по 30-40 км за годину, пробиваючись крізь міліцейські заслони на дорогах. Коли ж через 16 годин вони майже першими в’їхали на розворушений Хрещатик, то сказали:
– Ми звідси не рушимо, доки Ющенко не стане президентом. – І напнули одні з перших свій намет.
І поки Ющенко не став офіційно президентом, я мушу змінювати справжнє ім’я мого героя, бо не гірше за цього тридцятирічного чоловіка знаю, на яку підлість готові ті, що зробили владу над народом своїм свинським коритом... Але хочу, щоб історія життя і боротьби Романа, рішучість захистити свої людські і громадянські права, що привела на майдан Незалежності цього освіченого, ділового, красивого чоловіка, стала засторогою усім, кому, можливо, закортить скористатися плодами революції, – в ідеалістів і романтиків, які її роблять, тверда рука і ще твердіші наміри.
Як на свій молодий ще вік Роман Крилів встиг багато побачити і пережити: закінчити військово-морську академію, поборознити моря-океани у ролі штурмана, побачити світ, залишитися за бортом у прямому значенні цього слова, коли був проданий-розпроданий український флот, скуштувати принизливого заробітчанського хліба на колись рідному кораблі, але вже під чужим прапором. Врешті, ковтнувши гіркої долі морського пірата і остарбайтера, у двадцять із гачком років зрозумів, що тільки на власній землі можна бути щасливим і вільним. І повернувся до рідного містечка бувалим «морським вовком» з рішучим наміром почати нове, сухопутне життя. І почав – з нуля: вступив до економічного вузу, одружився, влаштувався на добру роботу і навіть дослужився до оперуповноваженого податкової міліції.
Здавалося б, чого ще не вистачає молодій людині? А молодій людині не вистачало правди і справедливості. Не міг дивитися, як його колеги-податківці, повідкривавши власні підприємства, влаштовували «наїзди» на конкурентів, розорювали їх заради власного зиску, незважаючи на те, що це їхні шкільні друзі, сусіди чи звичайні громадяни.
Але найбільше вражало майже середньовічне безчинство місцевої влади, яка у змові з вищою буквально грабувала населення району, збагачувалася шляхом махінацій, потоптавши закони і забувши Бога.
Великі Багачі та Великі Злидні
Так, накриваючи і закриваючи дрібні підпільні горілчані цехи, оперуповноважений податкової міліції Роман Крилів вийшов на злочинне міжнародне угруповання, яке очолював сам... голова місцевої райдержадміні-страції разом зі своєю дружиною – головою селянської спілки села Великі Багачі. Через таку головиху колись справді Великі Багачі перетворилася на Великі Злидні, жителі яких роками не бачили ні зарплати, ні оплати своїх земельних паїв. А сама головиха процвітала, верховодила в районі, «прихватизовуючи» нечесним шляхом найродючіші землі, сподіваючись з прийняттям Закону про землю на правах останнього орендаря стати законним землевласником.
«Подвиги» головихи, як брудні сліди на снігу, привели справедливого і правдолюбного опера туди, звідки снувався клубочок махінацій, – до місцевого спиртзаводу, який колись очолював голова держадміністрації, назвемо його паном Нагерою. Нині ж одним з найприбутковіших підприємств району заправляв брат пані Нагери. Сам же Нагера посідав посаду почесного президента «компанії». Отож, вся ця родинна «компанія», як виявив Роман Крилів, «під дахом» районної влади наживалася на незаконному генделі спиртом. Під виглядом одеколонів та сировини для парфумерної промисловості (щоб уникнути великого мита і податків) переправляла на територію Польщі ректифікат, де у підпільних цехах спирт очищали від барвників, розводили водою, розливали в тару і вже під виглядом української горілки найвищого ґатунку за європейськими цінами реалізовувався фірмами-одноденками. Величезні прибутки, знову ж таки, щоб уникнути оподаткування, переказували на рахунок нібито іноземного інвестиційного фонду, за яким стояла та ж пані Нагера. Вона ж їх і «вкладала» під маркою бельгійських, голландських, німецьких і т.д. інвестицій у... розвиток господарства тих сіл, землі яких орендувала процвітаюча селянська спілка, очолювана все тією ж пані Нагерою. Точніше, пані головиха обманним шляхом, а де розправами з непоступливими керівниками селянських спілок, захоплювала в оренду родючі землі чергового КСП, порушуючи всі сівозміни, засівала їх пшеницею, яка йшла на виробництво того ж спирту. І все це – найменшим коштом, адже врожаї збирала силами місцевих селян, оплачуючи їхню працю за найнижчими розцінками і то... з державної кишені, а ще точніше, із державного фонду відшкодування селянам збитків на випадок неврожаїв, стихійних лих, різних там градобоїв і посух. Знову ж таки обдурюючи державу і обкрадаючи селян. Бо за фальшивими актами, які пані Нагера подавала до фонду, виходило, що Господь щороку карає тільки орендовані нею землі як не потопами, то градом, а то й азійською сараною.
Отож, поклавши на власні банківські рахунки офшорних зон ще й державну копійчину, можновладні злочинці спокійнісінько переробляли щедрі врожаї пшениці, буряків та картоплі на підконтрольній гуральні на чистий спирт, і знову, зафарбувавши барвниками, відправляли до Польщі у підпільні горілчані цехи...
Чесний податківець – не потрібен
Отаке виходило зачароване золоте кільце, яке намагався розірвати оперуповноважений податкової міліції Роман Крилів. Як виявилося, біля злочинного бізнесу годувалися й обласні, й вищі начальники, пов’язані з місцевим родинними, кумівськими й «партнерськими» узами. Не дивно, що спочатку містечкові горілчані королі, виходячи зі своїх «понятій», по-своєму «оцінили» сміливість опришка-податківця: вирішили перекупити на свій бік, запропонувавши чималу суму.
Де цим корумпованим владцям-махінаторам було знати, що в цьому разі не про гроші йшлося... Уявивши, що робиться у масштабах країни, Роман вжахнувся.
Проаналізувавши ситуацію безсонними ночами, молодий чоловік зрозумів: у нього і його дітей немає ні держави, ні землі, ні майбутнього... І пішов «ва банк». Якщо попервах на нього дивилися як на авантюрника, потім – на безумця, то врешті, побачивши чесну принципову людину, не на жарт злякалися. І – почали розправу: вигнали з податкової міліції, побили машину, а коли Романа взяв на роботу друг-підприємець, розорили фірму друга. Далі почалося переслідування, нічні дзвінки, погрози батькам і дружині, була навіть спроба викрасти малолітніх дітей. Роман не здавався. Але неждана смерть батька, спровокована покидьками, похитнула землю під ногами молодого атлета. Саме на похороні батька він відчув, що опинився в ізоляції: люди залякані, бояться навіть висловити співчуття.
І знову потяглися ще темніші безсонні ночі роздумів, прошиті, мов кулями бандитськими, погрозливими дзвінками. Але вихід із цієї страшної облоги був – вибори президента. Остання надія щось змінити. І справді перед виборами люди ожили, до Романа почали обзиватися і колишні друзі, і колеги. Уже не боялися признаватися, що теж так думають, як він. Що з бандою пора кінчати. Тож, коли Роман кинув клич їхати до столиці на акцію протесту проти неправдивих виборів, відгукнулися десятки молодих людей. Вони стояли на Хрещатику у мороз, сніг і відлигу. Аж поки не зажевріла надія на перемогу не тільки для них, а й для тисяч земляків, які не хочуть миритися з рабською долею…