Вартовий свободи і правди
У ці помаранчеві дні можна було зустріти приятелів, друзів, знайомих, із якими не бачилися вже кілька років. То було таке щире, тепле, радісне братання! Біля одного з наметів я побачила свого колишнього сусіда Василя Медведя.
– Тепер тут живу, – зрадів він, побачивши мене. – Заходь у гості. Чим багаті, тим і раді: чаєм з ехінацеєю та медом і пиріжками пригощу.
На вахту правди і свободи він заступив 23 листопада. І відтоді не полишав свій пост: Стійкий боєць революції! Я нітрохи не здивувалася з того, бо добре знаю Василя Васильовича. Він завжди був у перших рядах боротьби за справедливість, починаючи з 1991 року. На рухівські мітинги ходив із маленькими дітьми. Його протест проти несправедливості має своє підґрунтя.
– На алтар свободи поклав своє життя мій дід, – розповідає старожил наметового містечка. – За свободолюбну вдачу його було заслано до Сибіру – як учасника походів за незалежну Україну і побратима гетьмана Павла Скоропадського. Тією дорогою пішов і його син Василь, мій батько.
Десять літ у сибірському засланні він провів. Чернігівському селянину інкримінували антирадянську пропаганду. Отож, Василь із дитинства мав тавро на своїй долі – «дитя ворога народу». Звісно, для таких були закриті всі шляхи і стежки до вищих навчальних закладів. Дякувати Богові, хлопця прийняла робітнича сім’я київського «Арсеналу».
Ось уже кілька років поспіль Василь Медвідь – приватний підприємець. Але й за часи незалежності не відчув справжньої волі – влада не дає змоги таким, як він, чесно працювати. І змушений іти на барикади – відстоювати свої права.
Минулого четверга я мала розмову зі своїм колишнім сусідом. Стоїть непохитно на варті. Лише трохи охрип. З-поміж ровесників, а також у молоді, студентів, він користується неабиякою повагою. До думки дядька Василя вони уважно прислухаються. Але наближається час переголосування, і Василь Васильович змушений скласти свій намет. Ні не за принципом: «Бери шинель – пошли домой».
– Хочу проситися, аби мене направили спостерігачем до якогось регіону, – розмірковує. – Гадаю, що там я зараз потрібніший, аніж тут.
– Що забереш із Майдану?
– Помаранчевого плаща, стрічки, а найбільше – враження. Їх не можна передати словами. Це те, що залишається в моєму серці назавжди. Мені не соромно перед своїми дітьми, буде що розповісти й онукам. Я гордий з того, що вистояв, що відвоював правду для себе, і свого народу.
…Минуть роки, і колись на Майдані з’явиться пам’ятник чи меморіальна дошка, які свідчитимуть про сімнадцять днів листопада – грудня 2004-го, які сколихнули не лише Україну, а й увесь світ. Дід Василь Медвідь приходитиме сюди з онуками, правнуками і розповідатиме їм бувальщини, живим свідком та учасником яких він був.