На Майдані пил спадає…

Але не замовкає річ. Час від часу над ним лунає, хоч і не так уже гучно, як два тижні тому: «Свободу не спинити!» Мешканці наметового містечка згортають спальні мішки, збирають сміття, складають валянки і теплий одяг, а дехто бере їх із собою додому, як сувенір на пам’ять про помаранчеву революцію. У центрі міста поволі відновлюється звичайний ритм. До свого режиму повертаються і культурні заклади.

У Міжнародному центрі культури (колишньому Жовтневому палаці) тихо й безлюдно. У фойє сумує вахтер. А ще кілька днів тому тут було стільки народу! Близько півтори тисячі людей знайшли притулок у його залах, коридорах, амфітеатрі, першому ярусі. Спали, грілися, їли... Лишень зібралася піднятися на другий поверх, а мені назустріч – юнак зі згорнутим поролоновим матрацом під пахвою.

– Либонь, останній із Могікан? – запитала його.

– Так. Сьогодні повертаємося додому, на Гуцульщину, – просяяв усмішкою. – Із перемогою повертаємося! А якщо виникне потреба ще раз вийти на Майдан на захист свободи, ми миттю з’їдемося. Свободу не спинити! Вибачте, на мене чекають, – і побіг.

Не встигла запитати навіть, як його звати.

А тим часом начальник охорони центру обходив свої володіння.

– Революція принесла велику розруху? – підходжу до нього.

– Щоб дуже велику, то ні, – каже Володимир Федорович. – Кілька вікон та унітазів розбитих. Хлопці винесли після себе сміття, а наші прибиральниці доводили далі все до ладу.

– Отже, ви тепер у своєму режимі?

– Так, 14 грудня у нас – спектакль, а з 17-го починаємо монтаж декорацій до Новорічних свят. Сподіваюся, вони будуть веселими.

Біля палацу ще 26 листопада з’явилося розп’яття Христа. Його встановили тут львів’яни, як символ єднання всіх віруючих. Довкола хреста – десятки свічок, букети квітів і кожен, хто проходить повз нього, спиняється, щоб помолитися. Ольга Шиян, 64-річна пенсіонерка із села Гонев на Івано-Франківщині, молиться тут щодня.

– Я вистояла на цьому майдані два тижні, – розповідає Ольга Павлівна. – Всевишній додавав мені сил і здоров’я. Він зіслав із небес стільки світла та любові, скільки я ніде не бачила, хоча часто їжджу на прощу по Божих храмах. Бог об’єднав нас нині, він об’єднає і наші церкви в одну-єдину Вселенську Апостольську.

Пані Ольга, як з’ясувалося, – давній друг «Вечірки», дуже любить нашу газету. Передавала палкі вітання всім журналістам.

До звичного життя повертаються й актори Молодого театру, який також на час революції перетворився на великий готель (правда, не п’ятизірковий). Але на незручності ніхто не зважав, усі почувалися щасливими.

– Ми всіляко підтримували тих, хто приїхав звідусіль відстоювати правду, – розповів художній керівник і директор театру Станіслав Моісеєв. – У цих стінах знайшли притулок понад 300 осіб. І залишили вони після себе ідеальний порядок.

– Не розбили жодного вікна?

– Боже, борони. Нам би повчитися у них дисципліні.

– Як сприйняли вашу участь у страйку глядачі?

– Спокійно здавали квитки або ж замінювали їх на грудневі вистави. Одна лиш пані, знаю зі слів касира, дивувалася, чому відмінили вистави. Репетицій же ми не відміняли.
Із 7 грудня на сцені Молодого театру відновилися спектаклі. Цього місяця тут буде дві прем’єри. Станіслав Моісеєв сказав, що Майдан надихнув акторів і це незабаром побачать глядачі.

На Хрещатику студентів поменшало, але намети на місці. Майбутні поліграфісти з Національного технічного університету «КПІ» Тоня і Христина гортають конспекти – сесію ж ніхто не відміняв.

– Хоча в голову й не дуже лізе, – зізнається Тоня. – Я звідси приношу додому революційні конспекти – пісні, вірші, анекдоти, які народилися в наметах. То дивовижні речі!