Графиня Потоцька не прагне маєтків
У вчорашньому числі «Вечірнього Києва» було опубліковано статтю «Як перемогла болгарська опозиція», в якій наші балканські друзі переповіли історію своєї «синьої революції»: тільки тоді, мовляв, опозиція звитяжила старий промосковський режим, коли до Болгарії повернувся спадкоємець болгарського трону цар Сімеон. А тепер ось виявилося, що в Україні також є свої монархи, тобто їхні спадкоємці. Нам удалося першими виявити, щоб нині вам представити, прямого нащадка колись наймогутнішого і найшляхетнішого, хоча й трохи споляченого, роду Потоцьких – графиню Олену. Поки ми туди-сюди з прапорами ходили, сперечалися-мирилися, програвали й перемагали, вона, буцімто наслідуючи когось із котроїсь із книжок Олександра Дюма-батька, непомітно прибула до України й тихенько осіла в Києві. Не вірите? А ось ми вас і переконаємо. От тільки цікаво, для чого мадам повернулися? З якою метою? Може, скаже, коли запитаємо.
Пані Олену мені вдалося стрінути геть випадково. В одному товаристві якось чую – Потоцька. Потім придивився, а вона й справді капризує, начеб голуба кров у жилах за горошиною нудьгує. Молода, стильна, сучасна. І водночас в ній неможливо не впізнати шляхетний вишкіл багатьох поколінь вищого світу. Запитав. Відповіла. Не одразу, але таки зізналася:
– Це у вісімдесяті мусили мої родичі приховувати своє походження, аби вижити в часи комуністичного свавілля. А зараз уже необов’язково.
– Невже, графине, – запитую її, – прибули ви сюди ще за радянської пори?
– А ви гадаєте, звідки я приїхала?.. До рідної України повернулася я не із заходу, як вам здається, а із сходу.
– Себто?
– Що тут дивного? – посміхається вона. – Не із палаців-замків вийшла я на Хрещатик нині посеред нашої, підкреслюю – нашої, революції. Батько мій народився у далекому російському Оренбурзі. Так, в графській родині, – моя бабця подалася в ті краї після Другої світової війни з Перемишля. Протягом багатьох поколінь прізвище Потоцьких передавалося навіть по жіночій лінії. Тож моя бабуся хоча й вийшла заміж, та своїм дітям дала давнє ім’я графів. Але це зовсім не применшує приналежності до графського роду. Так завжди і всюди було.
– То ви народилися в Оренбурзі?
– Ні. Я ж кажу – бабусині діти звідти, тобто мої батьки. Мій тато вивчився на військового й став офіцером радянської армії. Змалечку від мене приховували наше походження. Тоді це могло неабияк завадити кар’єрі батька. За іронією долі його направили служити в Україну, на історичну Батьківщину. От я й народилася на цій прекрасній землі моїх предків. На Чернігівщині, на Десні. Щоправда, не довго тут пожила, навіть не запам’ятала її. Адже за рік після мого народження батька перевели служити на Північ, до Мурманська. Потім був Владивосток. І так далі... Можу перерахувати всі міста і не міста, де довелося нам жити, але то займе багато місця вам.
– І ніде не здогадувалися, хто ви насправді?
– Батьки, кажу ж, приховували. Коли ненароком при мені чи то мама, чи тато про це щось жартома казали, то відразу ж прикушували язика. Бо діти люблять поміж ровесниками похвалитися. А я обов’язково похвалилася б. Проте тільки-но я, трохи підрісши, натрапила на імена предків в історичних книжках, як запалилася копати вглиб, до самого коріння. Батько здався. Розповів. І тут яка дивна річ відбувається – татка переводять до тієї ж самої військової частини, де я народилася. Ми опиняємося в Україні. Я із завзяттям беруся за вивчення української мови. Я пірнаю в архіви. Знаходжу стільки всього про своїх предків!
– Пані Олено, чи уявляєте ви, скільки принаймні нерухомості графів Потоцьких розкидано по всій нашій Україні? У будь-якій цивілізованій країні давно вже діють закони про повернення власності нащадкам. Тільки ваших замків ви можете мати стільки, що пан Лазаренко розплачеться за океаном, коли почує скільки.
– Якийсь час я розмірковувала над цим питанням, – посміхається молода графиня. – І дійшла ось якої згоди: краще буде, якщо те все залишиться для людей, особливо для творчих людей – художників, поетів, акторів. Не буду ж я нині, навіть при народному демократичному президенті, вимагати, щоб мені повернули палац Потоцьких у Львові. Адже там щорічно відбувається Всеукраїнський книжковий форум. Та й навіщо мені ті маєтки?
– Ви, напевно, їх вдосталь маєте, якщо відмовляєтеся від свого?
– Тільки квартиру в Києві. А творчі люди мені завжди подобалися. Бо й сама страждаю на приступи творчої активності – пишу вірші, прозу. Щовечора пишу. Не можу не писати. Сподіваюся, колись опублікую. Може таке статися, що на тому форумі й моя книга буде.
– У палаці Потоцьких презентація книги Олени Потоцької! – це справді фанфарно.
– Тільки спонсорів наразі ще не маю. Одначе в нашій Україні нарешті все стало можливим. Ми віднедавна також вільні люди у вільній країні, як і інші європейці.
– Пані Олено, а в тій квартирі, яка в Києві, невже ви самі мешкаєте?
– Не сама, а з чоловіком.
– Ви не змінили свого прізвища. А він?
– І він не змінив.
– А діти, коли з’являться, то як ви їх запишете?
– Звичайно, Потоцькими. Це давня традиція.
– Чим ви нині займаєтеся, графине?
– Здобула дві вищі освіти в Україні. Одну – в Чернігівському педагогічному університеті. Я психолог за фахом. А другу в Інституті міжнародних відносин у столиці.
– Серйозна підготовка, всі погодяться. Тільки для чого? Тобто я веду до того, чи не спіткає нас доля болгар одного ясного дня? Чи не прокинемося ми немічними і босими, а тут національний месія – монархиня. Графиня Потоцька в силі і могутності. Це я так завуалював своє питання – чи маєте намір в політику податися?
– Громадська позиція моя доволі стійка. А ось про політику поки не думаю. Напевно, в майбутньому таки без цього не обійтися. Тільки мені не подобається, коли хтось використовує своє походження чи просто прізвище як бренд. Певне, я покладатимуся винятково на власні сили та знання. Хоча, впевнена, люди самі не залишать поза увагою те, що я – нащадок колишніх володарів всієї Правобережної України.
– Бачив ваші знімки біля історичних будівель Потоцьких на Львівщині, в Польщі. Ви намагаєтеся відвідувати фамільні місця?
– Зовсім ні. Їхати на край світу, щоб сфотографуватися на фоні стіни, колон чи фасаду – дороге задоволення. Просто була там, от і побачила. Навіть знімки ці сама не здогадалася зробити. Були зі мною друзі, ось вони й нагадали, що то мої предки будували, й впросили стати в кадр. А в Уман-ському парку, Бучацькому замку, в інших місцях, на які сміливо можу претендувати, навіть не була. Інші були. Дехто вважає, що то важливо для українця – помацати порослі мохом старовинні каміння. А мені якось не кортить по тому всьому лазити. Мене більше цікавить моє особисте походження. Бо різних там гілок роду Потоцьких чимало в світі. Особливо в Польщі. Мені цікавіше було колись полазити по батьківських шафах і погортати якісь старовинні щоденники, списані красивим почерком незрозумілі листи. Чи то бабусині любовні, чи дідусеві. Утім, те все майже загублено. Ми часто переїздили із місця на місце.
– А чи підтримуєте зв’язок з іншими родинами Потоцьких тут чи за кордоном?
– В Україні більше нікого з Потоцьких не знаю. А з тими, які десь на Заході, не контактуємо. Навіть батькові брати-сестри із Оренбурга десь загубилися у вирі літ. Ми навіть зверталися до спеціальних служб, аби їх розшукати. Але марно. Татко з мамою нині мешкають у Чернігові. Тихо і непоказно. Як і належить відставному офіцеру. Хоч і голуба кров тече в його жилах.