Звідки, мовляв, і що це за географічні новації?

Знаєте, чого я зараз, крім усього, побоююсь? А того, що тусуючись на майданах і слухаючи відомих і невідомих досі трибунів української помаранчевої революції, наші сивочолі мовознавці старого штибу, ті, зокрема, що наприкінці 80-х років минулого століття, тобто ще за радянських часів, почали були кампанію за чистоту української мови і культуру українського мовлення, не витримають і заволають. З приводу оцих «я рахую», «це виглядає», «він приймає участь». З приводу оцих «чяс», «шшьо», «Хрешшятик» тощо. З приводу… А втім, не втомлюватимемо читача нанизуванням прикладів так званого суржика – і лексичного, і фонетичного, з яким, звичайно, боротися треба, тільки знати, де і коли. А побоювання моє від того, що й самому, бува, ріжуть вухо такі перли, і від сорому за високоповажного промовця хочеться сховатися кудись подалі. Але переконуєшся, що багатотисячна аудиторія благополучно проковтнула мовний напівфабрикат, ніхто ні з перших, ні з останніх рядів не вигукнув: «Пане народний депутате! Та не «рахую», а «вважаю»!» Або: «Та не «приймає», а «бере», «бере» участь!» – і заспокоюєшся. Хай уже «рахують», але те, що треба! Хай уже «приймають» участь, але там і саме в тому, що приведе нас до остаточної перемоги. Отоді, коли переможемо, коли й шахтар у Донецьку нарешті збагне, що знати українську мову престижно і без цього, як той казав, ані туди, ані сюди, отоді можна буде зайнятися викорінюванням слів-паразитів і виробленням правильного прононсу. Це нагадує мені вірш «Кобзар» Якова Щоголева: «Грай хоч щось – бо й те ізгине, гей, ізгине, мов туман, грай, мій лірник невидющий, грай, останній з могікан!» Звичайно, гіркоту, з якою за часів емських указів і валуєвських циркулярів писав ці рядки співець Слобожанщини, український Тютчев, некоректно тулити до наших реалій. Але чи набагато більшою стала повага до рідного слова з боку пересічного обивателя-речника? Яків Щоголів докоряє не цареві, не Валуєву, а своєму ж таки землякові – кобзареві, який не може пригадати героїчних дум про Байду, Хмеля, Дорошенка, а виконує вбогі пісеньки про попадю та чечіточку…

Отже, шановний Олександре Даниловичу Пономарів і Андрію Андрійовичу Бурячок, облишмо невдячну справу – ловити бліх на мітингах і засіданнях Верховної Ради.

Принаймні на період помаранчевої революції. Але бувають речі й надто принципові. Скажімо, отой сепаратистський шабаш за участю одного з кандидатів на пост Президента України. Де він відбувся? Телебачення, зокрема й НАШІ канали, повідомляють: «У Северодонецьку». Або: «У Сєвєродонецьку». Стривайте, а що це за назва така? З яких-таких часів динозаврових дійшла вона до сьогодення?

По-перше, логіка. Відносно якого півдня цей Сєвєродонецьк на «севере», тобто півночі? До речі, це питання виникало вже досить давно. Адже колись у цьому місті на Луганщині існувала хокейна команда «Хімік». Деякі солідні україномовні видання, зокрема «Спортивна газета», згадуючи цей чи не єдиний в УРСР клуб, вдавалися до невдалого калькування: «Хімік» (Північнодонецьк). Знову ж таки, при чому тут «північ», відносно чого?

Ні тодішні спортивні журналісти, ні сучасні телевізійники не вважають за потрібне поцікавитись походженням цього топоніму. Але ж досить поглянути на мапу України. Місто хіміків розташоване на річці Сіверський Донець. Не Сєвєрний Донець і не Північний, а саме Сіверський. Ім’я йому дало, як і Новгороду-Сіверському, стародавнє плем’я сіверян. Дослідники мають великий сумнів, що цей етнонім походить від «сєвєру» – «півночі». Найімовірніше, це збіг і не більше. Як і деякі інші літописні етноніми – «тиверці», «уличі», «дуліби» тощо, – слово «сівер» дійшло до нас із запаморочливих давен. Воно може мати навіть доіндоєвропейське коріння.

Хоч як неприємно писати про антиукраїнський шабаш Кушнарьових і Ко на Луганщині, та треба все ж правильно вказувати назву місця його проведення: СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК! Хоча б тому, що попри шалений «протест» губернаторів-українофобів, воно БУЛО, Є і БУДЕ українським!