Ланцюг скував руки, але не душі
Кілька днів поспіль на Хрещатику біля Мінагрополітики, якраз навпроти наметового містечка, стоять приковані залізними ланцюгами до міністерських дверей фермери із різних регіонів України.
На такий відчайдушний крок хліборобів підштовхнули саме ті, хто сидить тут у теплих умебльованих кабінетах і своїми бюрократичними постановами заважають орати, сіяти, жнивувати – бути господарем на своїй землі. За тринадцять років незалежності влада тільки те й робила, що заважала фермерам розправити крила. А вони ж так сподівалися на її розуміння, підтримку. Деякі полишили добру роботу, бо мали велике бажання працювати біля землі.
Микола, фермер із Косівського району на Іванофранківщині, працював учителем музики.
– Але за покликом душі я – хлібороб, – розповідає він. – І діди мої, і дядьки, і батько були неабиякими газдами. Радянська влада відібрала у них усе до крихти – голими, босими й голодними зробила. І нинішня влада, схоже теж не проти пустити нас по світу з торбою. Уже чотири роки батракує в Італії моя дружина. Вона хоче забрати до себе й нашого 12-річного сина. Але я проти того, аби мій Володя був там козачком біля якогось пана Енгельгарда.
Гуцульський фермер має наразі 5 гектарів землі. Хотів би й більше її мати, та влада не дозволяє йому розширити межі. Куди не кинь – усюди клин: ціни на пальне й мастило ростуть, наче на дріжджах. І що найголовніше, підстрибують вони до самої стелі у найгарячішу пору – коли орють, сіють чи жнуть. Аби виорати ниву свою, йому треба найняти трактора і заплатити за це 1600 грн. Восени тонна селітри для підживлення рослин коштувала 600 грн., наразі – вже 800. Затрати дуже великі на зерно, а купує його держава у фермера за копійки. Усі обіцяні дотації для розвитку фермерства – порожні обіцянки і не більше.
Поруч із Миколою стоїть оповитий ланцюгом його побратим – херсонський фермер Володимир Коваль. Кабінети Мінагрополітики він знає дуже добре – із зав’язаними очима може відшукати потрібний. П’ять місяців поспіль оббивав їхні пороги, аби добитися правди.
– Але у тамтешніх бюрократів така черства душа і серце, наче панциром їх накрили, – розповідає Володимир Миколайович. – Усі закони щодо розвитку фермерства в Україні – суцільна омана.
Якщо зараз не розв’яжуть нам руки, у людей увірветься терпець, і наша родюча земля заросте бур’яном, а хліб, продукти харчування доведеться завозити з іншого кінця світу. Вбити у фермера останню надію – розвалити остаточно сільське господарство.
Із ним погоджується інженер із Світловодська на Кіровоградщині Микола Тарасович. Чоловік ніби й не має безпосереднього стосунку до сільського господарства, та душею дуже вболіває за землю. Пристав до прикованих фермерів, аби підтримувати їх морально. Власне, співчуваючих тут чимало – час від часу підходять до фермерів пікетувальники: спілкуються з ними, пропонують зігрітися чаєм. А в міністерських чиновників ніби полуда на очах – нічого не бачать і нікого не чують. Через «чорний» хід ідуть на роботу і з роботи, а до парадних дверей не наважаться підійти (з середини зачинилися). Від кого ховаються? Від народу, від своїх годувальників.