Микола РЯБЧУК: «Народ довів, що має хребет»
З особливим нетерпінням чекала повернення давнього знайомого, Миколи Рябчука, який під час другого туру президентських виборів перебував в Італії на Міжнародній конференції, присвяченій проблемам сучасної України. Отже, в Мілані і проголосував, а потім добирався до Києва через Францію та Польщу, виступаючи там із лекціями. Попросила Миколу розповісти про це докладніше.
Голосування на закордонній дільниці
– Я голосував за кордоном вимушено: заздалегідь дав згоду на участь у Міжнародній конференції, не знаючи її дати. А проте завдяки цій нагоді побачив чимало цікавого.
Зокрема – безліч наших земляків, котрі забрели сюди в пошуках заробітку. За італійськими мірками вони отримують копійки: нелегали – по 5 євро за годину, а хто легалізувався – 8-9 чи навіть 10. Це все одно вдвічі менше, ніж має італієць за таку саму працю. І все ж ці люди за власні гроші поприїжджали з різних кінців Італії до Мілана, вистояли кілька годин у черзі під консульством, щоб тільки віддати свій голос за краще майбутнє своєї країни. Було зворушливо бачити людей із жовто-блакитними прапорцями, стрічками, прапорами.
– Як же потрапив до Франції та Польщі?
– Уже після виборів поїхав на іншу конференцію до Франції. Зрозуміло, там довелося чимало розповідати про події в Україні: інтерв’ю, коментарі, мав також доповідь. Мені дуже допоміг відомий французький політолог професор Алан Безансон, автор передмови до моєї французької книжки. Він скористався ситуацією і скликав прес-конференцію просто в себе вдома, де я прокоментував ситуацію для французьких ЗМІ.
– І як французькі та інші мас-медіа відгукнулися на події в Україні?
– Віддзеркалення ситуації було несподівано широким і прихильним. Щодня на перших сторінках газет – інформація про Україну як найголовніша подія. Сюжети з Києва повторювалися на телебаченні по кілька разів на годину.
На жаль, італійська преса не виглядає так добре. Українська тема досі там є маргінальною.
Мав дуже коротку зупинку в Польщі по дорозі додому. Використав її для зустрічей і контактів. Дуже добре враження від польських телебачення та преси. Вони переповнені об’єктивним висвітленням подій в Україні. Газети обігрують навіть відповідний колір друку – помаранчевий. Численні матеріали, репортажі, фотографії. Україна має в Польщі сильну підтримку, справжнє вболівання. Поляки пережили подібний конфлікт. Наша боротьба з владою нагадує їм боротьбу у період «Солідарності», коли народ постав проти комуністичної прорадянської номенклатури.
Коли нині читаєш хроніку боротьби на Гданській судноверфі 1980 року, то зокрема вражають зізнання щодо переговорів Лєха Валенси з тодішнім прем’єр-міністром Мечиславом Ягельським. Обоє згадують: «Ми домовились як поляк із поляком». Чи можуть домовлятися супротивні сторони в Україні на тих самих патріотичних засадах?
Плацдарм було створено 2002-го
– Миколо, повернувшись до Києва 27 листопада, ти побачив нову Україну. Українські інтелектуали не вірили в таке її преображення. Запитання як до політолога: що, власне, сталося?
– Почну з того, що під час дискусії у прямому ефірі на польському телебаченні до студії зателефонував один із наших численних заробітчан і сказав: «Мені вперше не соромно тут, що я українець».
Так, каюся: я особисто не вірив у такий розвиток подій – мало що вказувало на те, яким могутнім протестом народ виявить свою волю. Усі розуміли: є страшний адмінресурс, є корумпована влада, котра піде на все, аби не допустити перемоги опозиції на виборах. Тобто ця невіра мала підстави. Та народ український виявив себе краще, ніж я сподівався: він довів, що має хребет. Народ зреагував так, як мав би зреагувати нормальний зрілий народ, коли ним маніпулюють, брутально фальсифікуюючи його волевиявлення.
– Але ж фальсифікацій було чимало за тринадцять років незалежності!
– Цього разу вони були занадто брудними. Права людей на волевиявлення потоптано особливо цинічно, пропаганда влади – тотально брехлива. Зрештою, українське суспільство все-таки пройшло певний шлях за кільканадцять років відносної незалежності. За цей час були й розчарування, й розкол демократичного руху – не без допомоги влади. Водночас відбулися консолідація та становлення національної гідності. Вирішальні моменти – вбивство Ґонґадзе, «касетний скандал», які засвідчили брутальність влади.
Народ став замислюватися. Також вирішальними стали вибори до Верховної Ради 2002 року. Влада не змогла виграти вибори так, як планувала. Опір опозиції був сильним, але, напевне, через тактичні помилки вона не змогла сформувати свого уряду і перебрати владу через парламент. Та все ж було створено певний плацдарм, і Верховна Рада не стала аж надто маріонетковою, як у більшості пострадянських республік, де парламенти перетворилися на декоративні інституції. Усі ці чинники разом сприяли консолідації і мобілізації суспільства. І надзвичайно вирішальними стали перші кілька днів після другого туру виборів, коли опозиції вдалося зібрати мільйон чи більше людей у центрі Києва. Це було сигналом для влади, яка не наважилася вдатися до сили, як це зробили її «побратими» в Білорусі. А з іншого боку, це стало важливим сигналом для світу, для Європи зокрема, яка змушена була зреагувати і заявити, що не визнає сфальсифікованих виборів. Ці два процеси посилювали один одного. Реакція Заходу була зумовлена опором опозиції, а опозиція побачила моральну підтримку в солідарності світу.
«Дві України»?
– Якось ти, Миколо, сколихнув цілу дискусію своєю тезою про «дві України», навіть одну книжку так назвав. Нині ці сепаратистські заяви...
– «Дві України»… Звичайно, я ставлюся полемічно до такого поділу. Ця формула в географічному сенсі є неточною. Вона можлива, якщо все малювати чорним і білим. Тобто показувати: тут є проста більшість для Ющенка, а тут проста більшість за Януковича. Та насправді Україна багатокольорова: цілий спектр від помаранчевого на Заході до блакитного на Сході. І – взаємоперетікання, дифузія настроїв. Це коли йдеться про географію. Коли йдеться про ідеологію, є проект України європейської: ліберальної, демократичної правової держави. І є проект інший – авторитарної, корумпованої, олігархічної, злиденної, злодійської. Треба вибирати, яку хочемо. Що один проект має більшу підтримку на заході України, другий – на сході, це правда. Та я б її не абсолютизував: тут теж взаємоперетікання настроїв. Велика проблема – інформування населення. Коли уявити, в яких умовах живуть люди на півдні і на сході, як їм промивають мізки, який терор інформаціний і фізичний до них застосовують, то важко вимагати від них адекватних оцінок двох проектів України. Величезний гріх влади: замість того, аби «лікувати» ці поділи, вона ще більше поглиблювала їх, задурманювала народ.
Україна не приречена на протистояння та поділ. Суспільство можна об’єднати завдяки об’єктивній інформації, завдяки привабливому для всіх проекту спільного майбутнього. Щоправда, це довгий, складний процес. Та ми не перші й не останні: це проблема багатьох країн світу. Німеччина досі не може до кінця порозумітися. Італія має колосальні відмінності між Північчю і Півднем.
Все залежить від волі населення та волі еліт. Опитування громадської думки засвідчило: Україна має бути в тих кордонах, у яких вона є. А так звані сепаратистські настрої – це підбуруювання, шантаж відомих сил.
– І найскладніше питання: твій прогноз розвитку ситуації?
– Повторюся: нині відбувається те, що мало статися, що визрівало роками – після незавершеної, на жаль, революції 1991 року. Водночас усвідомлюю: чинна влада озброєна і тому небезпечна. Хав’єр Солана сказав, що ці люди звикли гратися з правилами, але не грати за правилами. Отже, треба бути обачними і пильними, не розслаблятися. Загроза існує, бо немає відставок головних винуватців тотальних фальсифікацій. Маємо домогтися відставок і тільки тоді трохи перевести дух. Якщо вести з владою переговори, то конкретно, послідовно і поетапно вимагати термінів виконання. Коли влада не виконує домовленостей, – відновлювати блокування урядових установ. Іншого способу впливати на владу не бачу – тільки величезними масовими протестами, до яких ми нарешті дозріли.