Історія не однієї помсти
990 років тому Святополк Окаянний вчинив свій перший заколот проти великого київського князя Володимира. А через рік він, байстрюк вінценосний, народжений у гріху і від гріха і названий як «помста й пам’ять в помсті», замахнувся на життя всієї своєї родини і став прокляттям роду свого батька а, можливо, й обох своїх батьків... Але ж чому, навіщо, через кого?
Гостинець для Ярополка
Загалом, ця історія розпочалася за десять років до народження найвидатнішого губителя давньоруського княжого роду Рюриковичів. У літо 969 дружинники Святослава Ігоревича надибали на Балканах монастир. За вказівкою князя-язичника вояки вибрали всю скарбницю і забрали із собою черниць. Серед інших бранок виокремлювалася красуня Олена. Про таких як вона переказують: «І розумом, і станом, і косою – усім взяла!» Як Олена Прекрасна ввійшла вона до намету Святослава. Одначе князь її не зачепив. Зачарований дівочою красою, він наказав відвезти полонянку до Києва старшому сину Ярополку як подарунок. На думку Святослава Ігоревича, спадкоємець престолу зростав м’якотілим, наче «грек»: на полювання й у походи не ходив, на бенкетах мед-пиво не пив і жінок цурався. «Такому б гарну дівку – як вогонь, а він уже й за розум візьметься, й справжнім чоловіком стане», – так гадав Святослав.
Що й казати, батьків подарунок Ярополку сподобався. Але бути наложницею Олені не судилося. Юний князь її не скривдив, а вона його щиро покохала й погодилася стати на вінчальний рушник. Про порушення черничої обітниці Ярополк Святославович тоді не думав. Що ж до Олени, то й вона про все забула.
Ніщо не минає
Не минуло й півроку-рік, як Святослав Ігоревич загинув, і довелося Ярополкові дізнатися, яка ціна справжньої влади і безвладдя в стольнім Києві. Як з’ясувалося пізніше, сидіти на князівському престолі взагалі незручно: печеніги нападали, візантійці дурили, коштів на військо не вистачало... І, що найстрашніше, день у день поруч із князем, як тінь, був усесильний боярин Сванельд. У народі давно подейкували про те, як варязький воєвода приміряється до князівської шапки. На його совісті були загибель Ігоря Старого і його сина Святослава. Першого (у літо 944) хитромудрий варяг нацькував на древлян, а другому радив: «Будемо додому із походу повертатись – ти Дніпром не ходи. Там, на порогах, печенізька засідка. Давай як я, на конях і в обхід». Святослав, звичайно, не послухав... А тим часом воєвода з візантійськими скарбами і з власною дружиною повернувся до столиці й підкорив собі юного князя.
Нелегко жилося Ярополку. Щодня відсиджував «наради» із варягами, скріплював печаткою грамоти і розумів: «Незабаром усе це скінчиться – щойно діти у Сванельда підростуть». Лише поруч із дружиною Оленою він почувався і вільно, і спокійно, й затишно. Тільки ночі ті минали дуже швидко, а зранку знову приходив воєвода і жадав нових сіл та волостей. А потім замахнувся варяг на молодших Святославовичів, на Ярополкових братів – Олега і Володимира...
У літо 978 Лют Сванельдович, улюблений син тимчасовця, влаштував полювання на землях древлянського князя Олега і, нібито не навмисне, спровокував двобій. Відмінний фехтувальник, він сподівався на легку перемогу й усунення другого законного спадкоємця престолу. Але за срібняки суд Божий не підкупиш... І тоді Сванельд зажадав сатисфакції. Від імені старшого брата, варяги виманили Олега на переговори, а потім… підступно вбили його. На колінах повзав Ярополк, землю руками рив перед тілом середнього брата, роздирав обличчя до крові й кричав воєводі: «Ти цього жадав?!» А потім витер носа і поїхав разом зі Сванельдовим військом на Новгород. Там, на півночі Київської Русі, підростав і мужнів Володимир. Переказували люди, що зростав він завзятим воякою і був охочим до наук та жінок. А Ярополк за десять років правління державу не розбудував, питання зі спадкоємцем (княже дерево) не вирішив, сина не народив, а розлучатися з коханою дружиною, тим більш завести собі другу, і не думав.
На що здатна жінка
У літо 980 Володимир Святославович переміг свого брата і вступив до стольного Києва. Молодший син Сванельда (літописці його називали Варяжком) подався до печенігів. А Ярополк залишився без князівства, без грошей і без війська, але з дружиною. До німецьких земель і Візантії він не втік, а сховався у містечку Родні. Міць цього славного граду над Россю була не в дубових мурах неприступних, а в стародавньому капищі – храмі найшановнішого у слов’ян-язичників бога творця – бога Рода. На його захист покладався нещасливий князь. Сподівався він, що брат його простить, забере собі право на стіл, а самого відпустить на спокій: «Можливо, дасть сільце, або містечко. А згодом і Олена стане матір’ю...»
Убивати брата Володимир не хотів, тим більше на святій землі у Родні. Але ж, якщо не дарує цар, то дарує псар! Варяг-найманець Блуд захотів вислужитися перед своїм новим господарем і підняв Ярополка на меч. Тієї ж ночі Володимир Святославович прийшов до дружини брата Олени. Мав порозумітися з вдовою, а... зустрівся з найвродливішою і найзвабливішою із жінок. Вона вже знала про загибель чоловіка і, заради помсти, вирішила зіграти на слабкості наймолодшого із Святославовичів. Князь спокусі піддався, вона завагітніла, а невдовзі народився Святополк. За моральними нормами язичника, Володимир тоді ще не хрещений, вчинив правильно: вдовиці брали шлюб зі свояками, мати кілька дружин на Русі допускалося. Але бояри й княжа челядь сумнівалися: «Чи Володимир справжній батько Святополка? Адже все те відбулося дуже швидко. До того ж, й візантійці переказують, що під час боротьби за життя у чоловіків нібито «відкривається друге дихання», а інстинкт збереження роду робить й поготів неможливе»...
Дитинство, отроцтво, злочин
Про подальшу долю Олени нічого невідомо. А про те, в яких умовах зростав Святополк, можна тільки здогадуватися. Київський Дитинець шушукався і називав його «княжичем», а законні діти Володимира час від часу дошкуляли запитанням: «То хто ж твій батько: Володимир чи Ярополк?» А на додачу розповіді матері. Згодом, коли Святополк підросте, він заявить про себе як спадкоємець Ярополка і зажадає від Володимира великокнязівського столу. За рік до смерті свого офіційного батька (літо 1114), Святополк організує невдалий заколот. Його викриють і кинуть до в’язниці. Після смерті Володимира Великого, не без допомоги варязьких воєвод і польських найманців, Святополк вийде з ув’язнення, захопить владу і знищить десять братів (із тринадцяти), а обох сестер віддасть полякам у заручниці-наложниці.
Окаянний... Від такого прізвиська Святополк ніколи не відмиється, не відмежується. Але виникає запитання. Чому Святополк убивав братів молодших і не позбувся старших? Точніше, чому він не знищив, хоча міг, жодного із синів старшої (першої) дружини Володимира Святославовича – Рогніди? Можливо, через те, що її доля нагадувала йому долю його матері? Можливо тому, що молодші чада Володимира, народжені після хрещення Русі і від шлюбу з жінками шляхетного походження (грецька царівна і дві болгарські принцеси) були занадто гонорові? Чи не їхні образи осідали в серці князя-байстрюка в дитинстві? Тож і подбав про кривдників при нагоді. А, можливо, все так сталося через те, що зростав і виховувався Святополк не в Дитинці у Києві, а у першої дружини Володимира – у Рогніди в Полоцьку. Про те, як відставна княгиня ставилася до свого чоловіка, говорити не доводиться. Навіть ніж на князя піднімала. Святополк це добре запам’ятав, однак її доброту до себе не забув. На землі старшого із Володимировичів – Ізяслава Полоцького він не замахнувся. І хоча воював з Ярославом Мудрим і Мстиславом Удатним – з ними він поводився майже шляхетно. Не те, що з іншими.
Чому?
Ніхто не виправдовує Святополка. Що скоєно – те скоєно. Але каїни народжуються там, де створюються відповідні умови: незгоди в родині, нестача уваги й доброти де існує чорна заздрість.