В’ячеслав Сумський: «Наталка і Оля – мої найкращі ролі»

Так історично склалося, що в театральному бомонді нині широковідоме прізвище Сумських. Причому, воно найчастіше асоціюється із сестрами Наталкою й Ольгою, які популярні як актори кіно, театру й телеведучі. Інколи забувають, що ця родина стала театральною династією, адже й нині в театрі працюють і батько Сумських – народний артист України В’ячеслав Гнатович, і мати – заслужена артистка України Ганна Іванівна.

Глава династії

Зрештою, це не є чимось дивним, адже в театрі намагаються повторити і перевершити успіх своїх батьків сини Богдана Ступки, Анатолія Хостікоєва, Олександра Задніпровського. Родина Сумських – це приклад того, як діти змогли досягти більших вершин, ніж батьки. Це природно, адже Ольга і Наталка також задіяні в кінематографі. А кінематографічна слава набагато масштабніша, ніж театральна. До того ж, і Ольга, і Наталка нині працюють телеведучими.

В’ячеслав Сумський саме цієї осені відсвяткував 70-річний ювілей. А народився він у с.Верблюжка (нині Погребнякове) Кіровоградської області. 1956 року В’ячеслав закінчив Київський інститут театрального мистецтва. 1957 – 1967 рр. працював у Львівському українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а потім у Запорізькому українському музично-драматичному театрі. Із 1980 по 1990 рік грав у Полтавському українському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя. Протягом 1990 – 1993 років виступав на сцені Київського театру «Будьмо!», а потім усе-таки здобувся сцени Театру імені Івана Франка.

Наша розмова відбулася незадовго до того, як В’ячеслав Гнатович мав вийти на сцену в ролі венеціанського дожа (франківці ставили «Отелло»). Він із радістю відповідав на всі запитання, не забувши попозувати перед об’єктивом. Що поробиш – артист.

До Києва приїхав на даху поїзда

– В’ячеславе Гнатовичу, чому в тяжкі повоєнні роки ви вирішили стати артистом?

– Мріяв стати льотчиком, і навіть уже був записаний до Кіровоградського військового училища. Але військовий комісар, почувши, як я співав на сцені, сказав: «Я тебе випишу з училища, а ти вступай до консерваторії».

До Києва я приїхав на даху поїзда. Вирішив спробувати сили одночасно в консерваторії й театральному інституті. Але потім мені сказали, що для навчання в консерваторії варто пройти річний підготовчий курс, щоб скласти іспит із сольфеджіо. Подумав-поміркував і вирішив піти до театрального. Однак запізнився на акторський факультет, а тому складав іспити на режисера. Вступав разом із майбутнім композитором Анатолієм Горчинським, хоча він був старшим і вже працював. Цікаво, що після закінчення інституту ми також разом із Горчинським потрапили до Львівського театру імені Марії Заньковецької.

Я був останнім учнем мого улюбленого педагога Хохлова і першим випускником асистента Хохлова – Олійника. Хохлов після того, як його вижили з театру імені Лесі Українки, поїхав працювати до Ленінграда. А невдовзі через рік талановитий майстер там і помер.

– Однак згодом ви опинилися у Запоріжжі?

– Разом із Анатолієм Горчинським ми попрацювали 10 років. За цей час я зіграв 50 головних ролей в театрі імені Марії Заньковецької. На жаль, на певному етапі не відчув віддачі від своєї праці: і ставки не підвищували, і квартири не давали. Уявляєте, два роки ми жили з маленькою Наталкою в гримерці. Звичайно, це мене не задовільняло.
Одного чудового дня я отримав телеграму із Запорізького українського музично-драматичного театру приблизно такого змісту: «Приїжджайте, забезпечуємо 3-кімнатною квартирою, ключі на вокзалі». Беру маленьку Олю на руки, а Наталку за руку і вирушаємо до Запоріжжя. І, справді, мене не обманули: поселили в трикімнатній квартирі. Саме в Запорізькому театрі я здобув звання заслуженого артиста України. Якщо нині деякі артисти здобувають це звання за виконання двох-трьох хітових пісень, то мені для цього довелося зіграти 90 ролей у львівському і запорізькому театрах!.

 На жаль, згодом у трупі виникли конфліктні ситуації, і я був змушений обміняти свою квартиру в Запоріжжі на полтавську. У Полтавському українському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя пропрацював 10 років. Із полтавцями в мене суперечок не було, а переїхали ми до Києва лише після того, як тут оселилися наші доньки.

Як і всі актори, мріяв про Гамлета

– Вам довелося зіграти чимало ролей…

– Загалом – 150 . Серед них – Еней («Енеїда» за Котляревським), Ярема («Гайдамаки» за Шевченком), Бєлугін («Одруження Бєлугіна» Островського), Хіггінс («Моя чарівна леді» Лоу).

– Ви бували на гастролях у Москві. Чи не виникала думка там залишитися, адже саме в Москві концентрувалося культурне життя колишнього Союзу?
– У Москві був тричі із творчими звітами театру. Ставили «Гайдамаки», «Невольник» та «Кубань». Відверто кажучи, певні шанси були. Однак тоді я вже мав сім’ю, тому не міг її покинути заради своєї кар’єри.

– Які з ролей вважаєте найбільш вдалими?

– Хоч би як дивно це звучало, але найкращих ролей у мене дві – мої доньки Наталка та Ольга.

– Деякі артисти жалкують, що їм не вдалося зіграти якісь ролі. Чи є у вас такі?

– Мріяв зіграти Гамлета, однак мені з цим не поталанило. Найбільше, що вдалося – зіграти Фонтібраса. Як правило, Гамлета грають молоді актори до 30 років, хоча бувають винятки. Так, приміром, російський актор театру і кіно Михайло Астангов зіграв Гамлета, коли йому було 60 років.

– У вас є відповідний досвід і змога порівнювати театр 30-40 років тому й теперішній. Який кращий?

– Звичайно, раніше театр і режисура були на вищому рівні. І хоча нині на сцені різноманіття стилів і жанрів, однак театр багато чого втратив. Можливо, настануть і кращі часи для акторів і режисерів.

Не бачимося місяцями

– Отож, ваші доньки виросли на театральних підмостках, тому їхній вибір був однозначно визначений?

– Наталка з дитинства хотіла стати актрисою, а от у Олі спочатку були інші плани. Але все ж таки театральне начало перемогло.

– Як часто ви збираєтеся всією родиною?

– На жаль, інколи не бачимося місяцями. І якщо з Наталкою я навіть граю на одній сцені, як сьогодні в «Отелло», то з Олею складніше. Вона грає на іншій сцені, і живе в іншому кінці міста. До того ж, останнім часом Театр російської драми імені Лесі Українки часто виїздить на гастролі – були в Москві, а нещодавно – у Миколаєві. А якщо додати роботу на телебаченні – то часу для родинної розмови випадає небагато.

– Якось перший президент України Леонід Кравчук зізнався, що у сімдесят років почувається значно краще, аніж у шістдесят. Як ви ставитеся до такої сентенції?
– Мені менше поталанило, ніж Леоніду Макаровичу. У свої шістдесят я почувався значно ліпше, ніж тепер. І ноги вже не такі прудкі, й здоров’я не те.
– Як відзначали свій ювілей?

– У вузькому сімейному колі. Не люблю великого застілля. Єдиний виняток – коли влаштували бенефіс на честь мого 50-річчя.

– Минулого року ваша численна родина гуртом вийшла на театральний майданчик і показала виставу «Синьйор з вищого світу». Ви й надалі експериментуватимете в цьому напрямі?

– Анатолію Хостікоєву належить чудова ідея – вивести на сцену цілу родину. Причому, ми не пішли спрощеним шляхом, коли виступають лише теперішні подружжя. Як відомо, і Наталка, і Оля мали два шлюби. На сцені й екс-чоловіки, й екс-дружини грали, не згадуючи старих образ. Це спричинилося до того, що ми показали чудову виставу. Цікаво, що у виставі брав участь навіть онук Рома. Тож династія Сумських продовжуватиметься.

Із «Синьйором із вищого світу» вже об’їздили пів-України, двічі побували у Львові. Звичайно, не відмовлятимемося від цього проекту й надалі, оскільки він виявився цілком успішним.