Як відомо, хоч історія пані й примхлива, але має одну особливість – інколи повертатися на круги своя. Революції та еволюції, перевороти та заколоти переважно відбувалися за одним і тим же сценарієм – «верхи не можуть, низи не хочуть». Наприкінці цієї осені Історія завітала й на київські вулиці…
Ситуація нині така, що хоч би що там говорили про безрезультатність акцій протесту українського народу, а в тому, що досі на Хрещатику та його околицях не пролилася жодна крапля крові, є таки заслуга того народу. Велика вдячність і Польщі, адже завдяки її посередницькій ролі вдалося сприяти такій значній прихильності ЄС до України.
Однак ситуація й досі складна, тривають постійні переговори. Влада сподівається якимось чином загасити запал народу. Однак, якщо акції триватимуть надалі і влада не піде на зустріч маніфестантам, то Кучму цілком може спіткати доля Чаушеску. Не в тому сенсі, що з ним так жорстоко розправляться, але народ може вивести його на вулицю і змусити привселюдно покаятися.
Українська революція розпочалася саме через кричущу несправедливість та зубожіння народу. Так сталося рік тому в Грузії, так було і 15 років тому в Румунії.
Але події в Україні мають свої особливості. І це безперечно. Адже в жовтогарячої революції неагресивне обличчя. Тут ніхто не брязкає зброєю. Люди вимагають правди, співаючи українських пісень, готуючи каші та даруючи правоохоронцям квіти. У Румунії було інакше. Переворот 1989 року теж розпочався наприкінці осені і теж із виступів молоді – у місті Тимішоаре, а потім – вже в грудні – перекинувся на Бухарест. Там народ закликали на вулицю ведучі національного телеканалу.
І люди йшли до резиденції вождя – Ніколая Чаушеску. Втрачати їм було нічого: у Бухаресті було однаково холодно на вулицях і в квартирах, у магазинах не було білого хліба, а за чорним вишиковувалися довжелезні черги. Режим заощаджував на всьому – харчах, теплі, свободі…
Люди йшли… У них стріляли, а вони все одно вривалися в державні установи… Після перемоги 25 грудня, як відомо, диктатора Чаушеску разом із дружиною розстріляли революційні солдати. Центр Бухареста було спалено і повністю розгромлено, на дорогах та тротуарах залишилося каміння та купи сміття.
Це могло повторитися й у Грузії. Однак від кровопролиття Тбілісі врятувало те, що президент сам відмовився від влади. Чималу роль відіграло те, що армія й поліція перейшли на бік народу.
У жовтогарячої революції в Києві справді інше обличчя. У наметових містечках на майдані Незалежності й біля резиденції президента на Банковій – ані звичних пивних пляшок, ані недопалків. Усюди тільки квіти, усміхнені люди, які прагнуть справедливості. Поки що прагнуть. Та все ж вимагають...