Вишкіри «боголюбивих»
Ось безумовно позитивний момент, пов’язаний з президентськими виборами, незалежно від того, чим-таки закінчиться наша «помаранчева» революція: із граничною ясністю стало зрозуміло, хто є who.
Чи не першою з державних і позадержавних інституцій Українська православна церква московського патріархату чітко виявила свою позицію, без вагань віддавши симпатії не стільки провладному, як проросійському кандидатові, активно заходилася його пропагувати, забувши про те, що церква не повинна втручатися у справи світські. Не кажучи вже про політику і боротьбу за владу. Так, ще задовго до першого туру, випустивши листівку із «Обращением Священного Синода Украинской Православной Церкви к духовенству и мирянам в связи с будущими выборами Президента Украины», де хоча й російською мовою, але міститься нейтральний заклик прийти на вибори і виконати свій громадянський обов’язок, її автори на звороті, бровою не повівши, надрукували «личное мнение» скандально відомого митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела, що каменя на камені не залишає від цієї нейтральності. «Каждый из нас имеет симпатии к тому или другому кандидату, зная его деятельность. Я лично много лет знаю Виктора Федоровича Януковича…».
А вже в перший період помаранчевої революції приголомшена верхівка УПЦ МП наче в рот води набрала. Лише 1 грудня вона спромоглася на чергове «Звернення до українського народу». Цього разу рупором РПЦ стало Всеукраїнське православне братство святого Архістратига Божого Михаїла УПЦ в особі голови православних братств УПЦ Валентина Лукіяніка. І знову та сама позиція, позбавлена почуття реальності. Враження таке, що «боголюбивий православний народ України» (ми, «розкольники», бач, Бога не любимо!) «істово» молиться десь на Місяці чи на Марсі, а на Землю, зокрема й на ту саму Україну, лиш зрідка зиркає та ще й крізь закіптюжені скельця. Чому ж інакше братчикам і тим, хто стоїть за ними, жовтогаряче бачиться коричневим і чорним, натхненний боротьбою за свої права, пробуджений народ – «завезеним» натовпом і юрбою. Чому вони безапеляційно заявляють, що пропозицію про переголосування другого туру «має бути відхилено як неконституційну і таку, що унеможливлює демократичне волевиявлення українського народу»? Кому, як не героям Герберта Вельса – марсіанам, – наше постання з колін, наше народження як нації могло нагадати «страшні події 1917 року»?
Відповідь на ці запитання, великою мірою риторичні, досить проста. Мова вже не про виняткову реакційність РПЦ-УПЦ МП, не про її патологічну українофобію і ксенофобію. Мова про те, що для цієї категорії – далеко не такої численної, як вона сама про себе каже, час давно зупинився. Не встигають «канонічні» вскочити у потяг бистрохідний, яким має стати і вже стає Україна.