«Ти вже не раб, але син»

Зазвичай я боюся пафосу: він видається штучним. Але нині – інша ситуація. Те, що переживаємо, – потрясіння. Бути свідком  пробудження народу, преображення окремих людей, цілковито індиферентних до політики чи просто оглушених, зазомбованих, преображення  за лічені дні, –  щастя, яке в мене вже ніхто ніколи не забере.

Мушу покаятися перед  рідним народом: я вже не вірила в таку його фундаментальну вражаючу перебудову.  Сталося диво,  і сталося саме тоді, коли Господь сподобив Україну на це. Так, я впевнена: без Божої волі тут не обійшлося. Це він  явив нам  оголені буттєві  засади, зло й добро майже в чистому вигляді – з тим, аби кожен із нас зробив свій доленосний вибір. І тепер нарешті цілий світ  має повагу до України, її народу. І ми поважаємо себе.

У ці дні я плакала й співала, скандуючи на Майдані.  Такого почуття солідарності  й спорідненості ніколи не могла б і уявити.  А скільки там безцінного матеріалу для  політологів, соціологів, психологів, хронікерів, фотографів... Усе це – наше безсмертя.

Високопрофесійні, чесні, толерантні журналісти друкованих і електронних ЗМІ стали прикладом і зразком для наслідування.

І ще в ці дні я могла читати тільки Книгу книг – Біблію. Саме там – відповіді на всі запитання. І зокрема є там слова про те, що «настало виповнення часу». Тепер «ти вже не раб, але син».

Отож, вірю: з Божою поміччю подолаємо всі труднощі. Нас багато – нас не подолати!