Кіт, помаранчевий від народження
Привіт усім! Давайте знайомитися. Мене звати Сонько. Офіційно, в свідоцтві про народження, господарі записали Сонько Варварович. Прізвище Помаранч. Певно тому, що, як вони кажуть, я схожий на апельсин. Мені вже три роки. Тільки-но виповнилося два місяці, як залишився без своєї мами Варвари і двох сестричок. Навіть не знаю їхніх імен. На щастя, потрапив я в добрі руки. Господарі мене розважають, турбуються про мене.
Спочатку купували «віскас», а якось на сімейній раді ухвалили: буде Сонько їсти все те, що й ми. Наступного дня довго чекав вечора. Обійшов усі кімнати, роздивився апартаменти господарів. Раптом засвербіли в мене кігтики і я пригадав, що в сусідній кімнаті стоїть величезне крісло.
Розігнався на радощах із порога, пролетів над журнальним столиком і аж раптом... що це? Ваза, яка була на столі з квітами, розсипалася на друзки – я й прищуритися не встиг. Так-сяк позгрібав осколки. Потім подряпався на килим, що висів на стіні. По ньому дістався на шафу. Гадав, коли довго мене шукатимуть, злість та образа минуть. А господарів все не було й не було. Вирішив, що поїхали в село, а про мене забули. Тож спустився вниз і пішов до вітальні.
Аж раптом відчиняються двері й заходить господиня, радісно так виголошує: «Зараз, сонечко, помаранчевий наш, будемо вечеряти». За кілька хвилин відварила сосиски, охолодила їх і мені подала. Дивуюся, як люди можуть таке їсти?! Але вибору немає – довелося й мені все те, що у них називається їжею, проковтнути.
А тут повернулася з інституту донька господарів. Здається, ця юна й лагідна особа любить мене найбільше. Бо, власне, саме вона й забрала мене від сестер і мами. Так гладила, що я заснув на її колінах, а прокинувся вже у нових господарів.
Та, певне, я помилився, бо щойно дівчина переступила поріг кімнати, як зачувся такий лемент, ніби вона побачила розбиту не вазу, а власне серце. Здійняла гамір на всю квартиру. Я з переляку сховався за тазик у ванній кімнаті, але знайшли й там. Не били, правда, але лаяли так голосно, що, певне, й сусіди чули. А потім зачинили на ніч у ванній, а самі весь вечір готувалися до якогось свята. Зранку ж зайшли вмиватися і звертаються, ніби нічого й не сталося: «Сонечко, Сонік, пішли снідати». Пригостили рибкою.
Невдовзі всі пішли здому, а я мерщій до кімнати: цікаво, що ж вони там звечора чаклували. Овва! Це ж треба було до такого додуматися: притягли з лісу колюче дерево, схоже на дикобраза чи їжака, обвішали його різнокольоровими кульками, блискучими нитками... Довгенько розглядав те диво. Раптом нитки від протягу затремтіли і я кинувся до них та смикнув за одну. За мить заплутався і не встиг навіть зрозуміти, як опинився під деревом. Ледве вибрався з-під нього і зрозумів, що знову наробив шкоди. Бо колюче дерево вже не стояло, а лежало на підлозі. Можете тільки здогадуватися, що мене чекало ввечері. Хоча, гадаю, можна було й без крику поставити на місце ту сосну, як вони її називають.
А потім за столом господарі дружно вирішили, що на літо відвезуть мене до села. Що воно таке я й не здогадувався, бо народився й виріс у місті.
Коли стало спекотно й дерева вбралися в листя, вони вирішили здійснити задумане. Спершу мене несли східцями на вулицю. До цього я лише із вікна бачив дерева, людей, велетенські машини. А тут змушений був причаїтися, згорнутися клубком і з переляку заплющити очі, бо потрапили ми в таку метушню й штовханину, що здавалося не зможемо вибратися. Далі ми їхали електричкою, маршруткою.
Нарешті довгоочікуване село. А назва ж яка – Ведмеже Вушко. Це у Вінницькій області. Тут мені дуже сподобалося і з новою господинею пощастило. Живе вона сама. І, здається, їй тільки мене й не вистачало. Вдень я виходжу на подвір’я: хочу – йду до сусідського двору. Там ми зустрічаємося з Тарзаном та Ліндою.
Це ж треба: живуть в українському селі, а такі клички мають! Певне, їхні господарі передивилися серіалів. А виглядають же як: брудні, облізлі. Ніколи не чули, що таке шампунь! Харчуються ж здебільшого тим, що дістануть. А взагалі тут модно полювати на мишей.
Мене ж моя господиня любить. Виділила мисочку й підгодовує супами, борщами. Смачно готує! А це навідався з Києва колишній господар. Я саме на яблуні перепочивав. І почав мене виховувати: «Горобців, мовляв, не варто чіпати, хай собі стрибають і літають». Та я й сам не збирався на них полювати. Просто цікаво спостерігати за пернатими.
Ось так і жив не тужив донедавна. Дихав свіжим повітрям, гострив кігтики об дерева, бігав городами і не збирався повертатися до міста, хоча інколи й сумував за колишніми своїми господарями. Але останніми днями втратив спокій. Дивився оце разом з новою своєю господаркою по телевізору репортаж зі столичного майдану і зрозумів: колір моєї шубки став у рідному місті дуже популярним. Угледів і свого сіамського побратима, що разом із господаркою мітингував біля якоїсь президентської адміністрації. Це ж я теж міг бути там і обов’язково б потрапив до телевізора, бо не якийсь там сірий чи попелястий, а справжній помаранчевий! Тепер щодня дивлюся передачі. Правда, ніяк не второпаю, чого це чоловік у біло-голубому так сердито відгукувався про мого доброго й мудрого мультиплікаційного побратима Леопольда та ще й назвав його шкодливим, коли й малеча знає, що той зумів навіть двох капосних мишей перевиховати. Дивні все ж таки створіння ці люди!