Дама останнього лицаря
У випускові «Слова» від 19 листопада, де публікувалася рецензія Галини Тарасюк на нову книжку новел Євгенії Кононенко «Повії теж виходять заміж», ішлося зокрема про те, що цей матеріал – частина експерименту. Задум полягав ось у чому. Існує упередження, ніби жінки дуже ревниво ставляться одна до одної. А жінки-митці – й поготів. Спробували перевірити це, і замовили Євгенії Кононенко рецензію на книжку Галини Тарасюк – і навпаки. Але не попередили обох, що ці замовлення – «симетрично-дзеркальні». Обидві письменниці погодилися, аби тільки підтримати жінку-колегу, і кожна щиро написала. Отож, стереотипи й упередження – не про них.
Новелою чи оповіданням вважається короткий літературний текст, в якому, зазвичай, на відміну від роману, відображено тільки епізод чийогось життя. Те, що було до того й буде по тому, не має суттєвого значення. Це визначення нібито свідчить про другорядність короткої прози, її неспроможність підняти ті проблеми, які покликана з’ясовувати література. До того ж жанр новели виявився непрестижним у просторі літератур європейської традиції. Справжньою візитівкою письменника є роман, текст не менше ніж на 100-150 сторінок. А до того ж видавці хором розповідатимуть вам про «непродажність» збірок короткої прози, а літературні критики – про еклектичність і неоднорідність такого роду книжок. Літературознавці також полюбляють шукати свою істину в романах: число досліджень про романи в кілька разів перевищує дослідження з новелістики.
Сам жанр новели виник у ХІХ столітті з потреб журналістики: автор був зобов’язаний вкласти літературний зміст у строго відведені обсяги. Подібні новели на замовлення писав такий метр світової новелістики як Ґі де Мопасан.
Та не лише літературний ринок спонукає авторів, залежно від обставин, писати довгу чи коротку прозу. Іноді новели пишуть й автори, яким під силу дар епічного відображення дійсності, але які вміють вкласти значний зміст у невеликі літературні форми. Українська новелістика знає багато імен саме таких екзистенційних новелістів. Це не тільки класики Архип Тесленко, Михайло Коцюбинський, у пізніші часи – Григір Тютюнник. Сучасна література також може похвалитися іменами першорядних новелістів: Любов Пономаренко, Валентина Мастерова, Володимир Даниленко, Олександр Жовна обрали цей жанр не на замовлення, а саме тому, що володіють даром сказати багато у рамках невеликого обсягу. До когорти блискучих українських новелістів належить і Галина Тарасюк.
Переді мною нещодавно видана у Чернівцях книга Галини Тарасюк «Дама останнього лицаря», до якої увійшли новели «десятиріччя незалежності», написані у жанрі, за словами самої авторки, абсурдного реалізму. Скільки реалізмів знає світова література? Критичний, магічний, гротескний... У випадку новелістики Галини Тарасюк поняття «абсурдний реалізм» є надзвичайно влучним. Її тексти вражають тою задокументованою абсурдністю, до якої громадяни України давно звикли. Як звикають до численних наглих смертей під час затяжних воєн. І разом з тим ці тексти написані без зайвого надламу й показної трагедійності. Хтось назве їх іронічними, але в рамках вже згаданого абсурдного реалізму нашого життя іронія вже не є іронією, вона є елементом правди, абсурдистської правди сучасного вкраїнського життя. Відображеної, наприклад, на сторінках новели «Дика джунгля», де режисер Шукальський продає і дружину, і дочку від першого шлюбу заможнім «френдбоям», аби було на що зняти такий «касово-культово-знаковий фільм, щоб вся ця темна, безлюдна дика джунгля, яка причаїлася дикою горилою за нічним вікном, репнула від заздрості…»
Нещодавно на сторінках «ВК» Галина Тарасюк дуже схвально відгукнулася про книгу моєї короткої прози «Повії теж виходять заміж». Але ж спектр людських доль сучасної України в новелах Галини Тарасюк значно ширший! У моїх новелах, принаймні тих, які зібрані у згаданій книзі, в центрі – доля жінки, чий освітній та інтелектуальний рівень кричущо не збігається з матеріальним, звідти й основна проблематика. Галина Тарасюк у певному сенсі пішла ще далі: в її новелах вічне, принаймні від часів прийняття християнства, питання про невідповідність моральності людей та якості їхнього земного життя. Галину Тарасюк неможна назвати винятково співачкою нелегкої жіночої долі. Українські чоловіки з усіма їхніми чоловічими комплексами виписані жваво й достовірно, бо чужий досвід Галина Тарасюк осмислює як свій власний. Як шанувальники пісень Володимира Висоцького не вірили, що співак НЕ сидів і НЕ був на фронті, так і читачам Галини Тарасюк не віриться, що ця жінка НЕ стояла на базарі або НЕ була дотичною до світу повій та бездомних (новели «Острів зимового мовчання», «Жека і Спиридон».
Новели Галини Тарасюк не лише читабельні, вони й стилістично досконалі, що є необхідною умовою. В романі стилістична довершеність кожної фрази не є настільки засадничою, як у короткій прозі; в романі все-таки головною є його композиція, збалансованість сюжетних ліній, гармонія подієвої й есеїстичних частин. Новела може «триматись» і без міцного сюжету, на самій лише стилістиці, на влучно помічених деталях. У збірці Галини Тарасюк практично немає слабких новел. Та деякі з них є справді стилістичними шедеврами. Один з таких – чи не найкоротша новела «Я живу з монстром». Стара селянка, «репана колгоспниця», як вона сама себе іменує, була однією з численних коханок колишнього голови колгоспу, тодішнього мало не феодального господаря села. І вона любила того звіра, «мріяла спати, як газдиня, на цих білих простирадлах, на м’яких диванах. А він брав мене, як скотину, по темних закамарках короварні». І ось його розбив параліч, він утратив усе – владу, достаток, від нього пішла дружина, і він доживає віку з цією жінкою, яка так любила його все життя, що й заміж не вийшла, аби бути його «підстилкою». А нині вони є «двоє нещасних самотніх калік. Двоє самогубців, пришитих одне до одного долею. По живому». В цій новелі багато відверто низької лексики, відвертих огидних деталей, але вони є винятково сюжетно вмотивованими, і тому демонструють великий людський біль, а не гидоту й цинізм життя.
Новели зі збірки «Дама останнього лицаря» є дуже різними, тут є й високе, й низьке, але все разом витворює несподівану композиційну єдність. І тому вся збірка загалом, незважаючи на тон кожної окремо взятої новели, сприймається оптимістично. Не прийшло щастя до оселі милої скромної жіночки, долю якої байдуже переїхав сильний чоловік, коли щастя повернулось до нього «Ерц-герцог їде!». Немає нічого людського в заможному помешканні елітної багатоповерхівки; з того вікна й любовні ігрища бомжів викликають заздрість «Harmonia mundi». Та раптом несподівано отой гуманістичний вимір, на якому тримається життя, виникає в убогому домі Катерини, яка вийшла заміж за нібито недоумкуватого, але такого щирого й доброго Кирила «Помста дощу». І отой гуманістичний ракурс раптом виявляється там, де й чекати його годі: в постаті відставного полковника КДБ з новели «Інтерв’ю з полковником». Навіть там були порядні люди! Вони потрапили на ту страшну роботу силою життєвих обставин, а не через власну підлоту. Постать того полковника вселяє надію, що порядні люди знайдуться завжди, навіть у царстві найтемнішої темряви, що й доводять останні події в Україні.
І наостанок ще кілька слів на захист корокої прози. Був час, коли література разом із естетично-моральною відігравала чи не основну дозвіллєво-розважальну роль. Тепер цю роль владно взяло на себе телебачення, і кожен письменник має мимоволі думати, як відірвати бодай раз на тиждень хоч кілька глядачів від екрана до книги. А коротка проза прислужиться тут чи не краще, аніж довга! Звичайно, деякі письменники свідомо пишуть лише для читачів-інтелектуалів, не думаючи про інших. Гадаю, Галина Тарасюк – не такий письменник. Вона бачить свого читача, бачить його й серед героїв своїх новел. І тому хочеться побажати «Дамі останнього лицаря» якнайгучнішого розголосу і якнайбільше читачів.