«Зірвалися з нашийників, якими нас душили»
«Скільки ти тут?» – «Тиждень». – «Скільки ти спиш?» – «Десь по півтори години на добу». – «Як часто їси?» – «Раз на день». – «Чому?» – «Не хочеться». Так почалася розмова з Віталиком Власовим з Івано-Франківська, який ніколи не їздив у київському метро, але не йде з Хрещатика вже восьму добу.
– Як ти витримуєш: не їси майже, не спиш майже?
– Не їм і не сплю. Сам дивуюся. Цілими днями і майже цілими ночами стою в пікеті. Мокрий, як миша, однак стою. Куди поведе мене керівник моєї десятки, туди і йду – чи до Кабміну, чи до Адміністрації. Усюди був.
...Вони обступили діжку з вогнищем у ньому. Тут, біля цього тепла, їх завжди від шести до дванадцяти душ. Троє чоловіків, яким за сорок, бабуся – геть літня, а решта – молодь. Біля наступного багаття інші згуртувалися. Вони перезнайомилися тут таки. Одні з Одеси, інші – з Вінниці, більшість з Галичини та Волині.
– Ми майже не спимо, – каже Віталик. – Отак стоїмо при вогні. Трішки дрімаємо в наметі, а потім повертаємося. Дивимося новини по ось цьому величезному телевізору. Ввечері в своїх наметах молимося. Чекаємо щоночі нападу з боку влади, тому й молимося. Спочатку багато розмовляли. Тепер мовчки дивимося на дрова.
...Поки я не показав посвідчення, вони мені не довіряли. Пані Юлія Тимошенко, яку тут ласкаво називають «наша Юлечка», попередила, що на Майдан направлено сотні провокаторів. Тим-то уважними стали захисники маленької комуни в центрі Києва. Щоправда, слова «комуна» їхній мозок не переварює. Легше говорити – «майдан».
Я залишився з братами (а тут ми всі брати) на кілька діб. І направду, спати не кортить. про їжу й не згадуєш. Першу ніч холодно. Особливо під ранок. Але потім добре. Ні про що не думаєш. Тільки повторюєш про себе – свобода, свобода… І так роблять усі. І коли рідні нарікають, чому так довго не телефонував, дивуєшся, бо, здається, тільки-но порозмовляли. А батько каже – позавчора.
– Ми не чекаємо, коли воно все завершиться, – усміхається Віталик Власов. – Ми зірвалися з тих нашийників, якими нас душили. Тепер нікуди не підемо. Ми тут – і це все, про що говоримо.
На війні нема дат, казав мені колись один ветеран. На війні нема годин. Там просто є ти. Є ти і більше нічого. І хіба що недопалок, якого має друг залишити покурити.
Але навіть і друзів нема – тому що ми всі – одне. Ми сціпилися в одне-єдине «Я». Ми називаємо це «Я» Україною. Не знаю, як назвуть його потім. Ми нічого не знаємо про потім. Просто гріємося біля вогню.
– На Майдані стало менше не тих. Серйознішою стала робота. Хто цікавився тільки ейфорією, той уже вдома. Дітей поменшало, жінок і підлітків також. Тепер справді почалася робота. Та краще тут, ніж на пана в польщах-німеччинах.
Нехай борців стало трішки-трішки менше, але від цього вони не почали спати, їсти, милуватися такою ого-го столицею, яка їх оточує. Колись, може, буде те потім, тоді й не треба буде дивитися на язики в діжці.
Але це гріх – мріяти про те, що не треба буде тут сидіти. Не можна розслаблятися й гадати про те, що буде чи не буде. Адже мама не перестали молитися, то й ми не можемо перестати. Жодної думки про втіху, про диван, про ванну! Онде ціль – її треба збити.