Розгорнуті крила будинків
Один із моїх найулюбленіших київських архітекторів – Павло Федотович Альошин (1881–1961). Народився він у Києві, у Києві й помер (похований на Лук’янівському кладовищі). Архітектор-педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (1945 – 1958), почесний член Академії будівництва і архітектури УРСР (з 1958).
На противагу багатьом нинішнім архітекторам, за його творіннями видно, що це був справжній професіонал-зодчий, який любив своє місто. Тим-то, давно відбувши в позамежжя, залишив по собі тривку пам’ять. А будівлі за його проектами не здаються анахронізмами, а навпаки, – з часом набувають особливої стильності.
Усі знають нинішній Будинок учителя – побудований він за проектом Павла Альошина як Київський педагогічний музей у 1909-1913 роках. На вулиці Ярославів Вал, № 40 – один із корпусів Університету театрального та кіномистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зводилася ця споруда у 1905-1907 роках як приміщення для початкових міських училищ архітекторами П. Голландським та П. Альошиним. А кошти (звісно, з власної кишені) надав відомий київський меценат Микола Терещенко. Тому на фасаді відтворено його ініціали – «НТ» (себто Николай Терещенко). Місцями вони чергуються з літерами «АТ» – Александр Терещенко – син Миколи, який керував будівництвом. Пізніше, перед Другою світовою війною, тут була артилерійська спецшкола, потім – театральне училище. Будова досі зберігає свою непретензійну презентабельність, як усе, до чого торкнувся архітектор Павло Альошин.
Та особливо подобається мені колишній особняк Ковалевського (1911-1913) на вулиці Пилипа Орлика, 1. Тут було Міністерство закордонних справ України. Будівля із сірих кам’яних блоків нагадує мені то старовинний замок, то – за певними елементами – сакральні споруди Грузії чи Вірменії. В іншому, строго класицистичному стилі, вирішена Ольгинська гімназія (1914-1927). Нині це один із будинків Академії наук України – на розі вулиці Хмельницького та Володимирської.
Та зовсім іншу архітектурну домінанту, зумовлену призначенням, має так званий Будинок лікаря на вулиці Великій Житомирській, 17, побудований у 1928-1930 роках. Це – перший кооперативний будинок у Києві. Він вирішений у конструктивістських формах. Ставши перед його фасадом, сприймаємо будинок як розгорнуті крила. Гра випукло-напівциліндричних об’ємів урівноважена, спокійна. Цегла непотинькована, і її фактурність – один із простих елементів скромного декору. Видно, як автор довіряє формі й матеріалові. (А що робиться з плиткою на будинках, зведених у 60-70-х, що мала б прикривати неякісну роботу будівельників, ми дуже добре знаємо...) Саме в цьому скромному, але затишному будинку, мешкав сам архітектор, про що сповіщає меморіальна дошка. Підійдіть принагідно, роздивіться дім і увічнений портрет архітектора.
Цікаво було б побачити і спроектоване Павлом Альошиним 1931 року селище Харківського тракторного заводу – звісно, там інший стиль і дух.
...Вкотре не можу збагнути, чому досі, уже в пострадянський час, так непродумано ставляться до міської – столичної! – забудови. Переживаємо будівельний бум, але – жодних цікавих архітектурних ходів. Височенна і «крута» будова, а в результаті – не обов’язково стильність та оригінальність. Невже наші сучасники не засвоюють уроки попередників?