…А завтра намалює усміхнену Україну
Зазвичай, для зимових замальовок художники використовують білі та сірі фарби, одначе нині на їхніх полотнах переважають помаранчеві. Бо того потребує час. Художники Києва теж на Майдані. Хто одразу працює над сюжетним полотном, а хто набирається натхнення, аби згодом усе переосмислити і стати біля мольберта.
– Ми не можемо сидіти зараз у своїх майстернях, – каже Ірина, директор картинної галереї. – Кожен художник прагне бути корисним, бути з народом. І тому більшість із нас нині не на Андріївському узвозі, а на Хрещатику, на Банковій, біля Верховної Ради. Щодня біля стін Київської міської адміністрації – вернісажі, до того ж «експозиції» постійно оновлюються. Інколи не встигаємо виставити усі роботи. А глядачів, самі бачите скільки!..
– Фарб та пензлів усім вистачає?
– Пензлів – так, але під вечір помаранчева фарба закінчується. Та маємо добрих спонсорів.
Із особливою пристрастю малюють студенти Київської та Львівської художніх академій. Тут можна побачити досить різні роботи: від портретів учасників народного супротиву до політичних плакатів, карикатур. Цей жанр ще донедавна був ніби в занепаді, нині ж – чи не найпопулярніший (до речі, багато схвальних відгуків останнім часом на малюнки в нашій «Вечірці»). Член клубу карикатуристів «Архігум» Віктор Кудін має чи не найбільше шанувальників. Його роботи гострі, дотепні, влучають у самісіньке «яблучко».
Другий тиждень робочим місцем є Майдан і для члена Спілки художників України Івана Григор’єва. Ще позавчора перехожі захоплювалися його білим конем і придумали назву полотну «Білокінь (мається на увазі міністр. – В.Б.) підковою б’є», а зараз він малював свободу, що веде за собою народ.
– В образі жінки, яку я лиш почав малювати, люди побачили Юлію Тимошенко, – з радістю розповідає художник. – Це мене так окрилило. Хочу до кінця дня завершити картину. Але доводиться писати й транспаранти, тим більше, що страйкарі переходять на вахтовий метод. А віднедавна займаюся й боді-артом. Молодь із задоволенням розмальовує свої обличчя символами нашої революції.
Щойно від пана Івана відійшли два красені-легені із Стрия Любчик та Сашко.
– То тепер і вмиватися не треба, – зауважила я.
– Принаймні до ранку, – усміхнувся Любчик.
Тетяна Мозковець, художник декоративно-прикладного мистецтва, кохається у квітах. На її картинах і нині їх багато, але якісь вони не дуже веселі.
– Бо смуток ходить по нашій землі, – пояснює художниця. – І портрет дівчини у віночку, яку щойно почала малювати, теж сумний. Мені самій хочеться плакати від болю й образи за мій народ. За кого нас має наша влада? За натовп, за козлів. Ні, ми – народ, великий, могутній, красивий. Завтра я обов’язково намалюю усміхнену Україну.
У це вірять українці і на заході, і на сході. І нікому не вдасться вбити у них цю віру, бо вона – у самісінькому серці.