Апельсини з менінгітом чи з наколками?
Хоч би що там казали, та почуття гумору в нашого народу безсмертне. Навіть у потоці щоденних блискучих ораторських спічів, якими переповнений Майдан і телепростір, іноді таки дуже цікаво почути «свіжий» та «незаанґажований» голос де-небудь у Нью-Васюках. І усміхнутися. І гомерично зареготати. Й саркастично засміятися. І щиро та співчутливо знизати плечима.
Якраз такий привід нещодавно дала одна ще донедавна нікому не відома пані. Це так звана майбутня перша леді, якою їй, судячи з усього, так і не судилося стати.
І сміх, і презирство, й осуд у суспільстві спричинив нещодавній пасаж Людмили Янукович, який вона видала «на-гора», повернувшись зі столиці до славного Донецька. Виступаючи у понеділок ввечері на тамтешньому мітингу, прикрашеному велетенським лозунгом «Із святом» (?), пані Людмила виголосила (наводимо дослівно із сайту www.ПРАВДА.com.ua) таке: «Дорогие друзья, я из Киева, я могу сказать, что там происходит. Там просто оранжевый шабаш!
Значит, стоят валеночки рядами – все везде американское! От! И горы оранжевых апельсин. И это на фоне: «Оранжевое море, оранжевое небо...» От такое от! Это просто...
Это кошмар!
И хочу вам сказать, шо эти апельсинки не простые, а наколотые. Люди берут апельсин, съели – взяли другой. От! И она тянется и тянется – рука.
Сейчас я ехала сюда – были новости. И сказали – на площади массовое отруення почалось. Частые случаи обращения в больницу. Людей везут с менингитом! До чего мы дожились! И стоят, и стоят! Глаза просто лубяные! Просто!»
Відгук на цей спіч члена-кореспондента Академії медичних наук України Катерини Амосової у прямому ефірі 5 телеканалу був однозначний – здивування. І – знизування плечима. І запитання: «А чому саме менінгіт?!»
А найвлучнішу відповідь пані Людмилі дала жінка з майдану Незалежності, яка сказала: «У нас тут і апельсинів немає. І нічим вони не наколоті. Хіба, може, нам пошукати апельсинів з наколками?»
Днями в телеефірі прозвучали слова Інни Богословської, яка сказала, що в неї найпрекрасніше враження від того, що люди нарешті вибралися зі своїх футлярів. І у цих людей – чудове майбутнє.
А мабуть-таки, на жаль, не всі вибралися. У декого залишилися і шори на очах, і вуха, залиті лоєм, і гирі заґратованого минулого, які згідно із законом земного тяжіння неминуче тягнуть на дно. Шкода.