Як «синій» став «оранжевим»
У суботу я довго ходила по Хрещатику й майдану Незалежності, спілкувалася з мешканцями наметового містечка й киянами, котрі очікували результатів голосування у Верховній Раді.
Помітивши фотокамеру й диктофона, до нас підійшов молодик із двома символами на грудях – «За Януковича» і «Ющенко. Так!». Він грів змерзлі пальці об склянку з гарячим чаєм, хапався то за підбите два-три дні тому око, то за хворий зуб і, пересипаючи російські слова нецензурною лайкою, розповів, чому змінив політичну орієнтацію. Його оточили медики-добровольці, але він, відмахнувшись від них і назвавшись шахтарем другої дільниці «Красноармейской Западной шахты №1» з Донецька Сергієм Колесником, таки висловив наболіле. Оповідь заслуговує на мову оригіналу.
«Я «синий» приехал сюда – голосовать за Виктора Януковича. «Оранжевым» мог стать еще вчера. После того, как походил здесь и присмотрелся. Специально форменного дождевика нашего штаба не одевал, чтобы разобраться во всем без агитации.
Привезли нас сюда пять дней назад. У нас стояла своя палатка, был маленький митинг, на котором люди по-своему прославляли, блин, президента Виктора Федоровича. А я его обложил бы хорошим матом: за эти пять дней ни одного представителя своего к нам не прислал и не сказал, что делать дальше. Оставили нас голодными и холодными.
У нас в Донецке была одна информация: что здесь, в центре Киева, собирается одна детвора. Полторы тысячи человек. Но вчера я ходил по Крещатику и видел, что движение это – народное! Друг с другом приветливые, никто не ругается, не ссорится. Со мной так по-доброму все разговаривали, хотя видели, что я – за Януковича. У нас такого нет – в нашем лагере каждый ходит и друг на друга рогом смотрит. Когда мы летели в Киев, мы почему-то очень боялись»…
– Один із ваших земляків заявив у телекамеру: «Не хочу, чтобы позакрывали шахты, а я полол в Западной Украине буряки!» А водночас люди з південних областей самі років із сорок наймаються на роботу у Вінницькій та інших областях.
– У меня отец родом из села Морозовки Мурованокуриловецкого района Винницкой области, – вперше усміхнувшись, сказав Сергій Колесник. – Дома меня ждут родители, жена и сын. Меня поразили отношение к людям и четкая, конкретная организация на майдане Незалежности. Я теперь – за Виктора Ющенко.
* * *
Радісно сплеснула руками й почала признаватися до земляка симпатична молодичка, яка стояла поруч. Хтось долив чаю у склянку Сергія, студенти-медики квапливо розбивали ампулу анальгіну, готуючи ватний тампон для хворого зуба донецького гостя, заразом розповідаючи, як пройти до кухні, де роздають гарячі обіди. Сергій ховав у рукав куртки татуювання на руці, відтавав та усміхався. А мені майже фізично боліло серце: як міг виходець із чи не наймальовничішого старовинного села Татариски (Морозівкою воно стало із півсторіччя тому), так виховати сина, що він зовсім не знає рідної мови, боїться і вважає мало не ворогами жителів інших регіонів? Як виховає тепер свого сина Сергій, шлях якого до національної свідомості такий драматичний?
Власне, мені трапився ще порівняно свідомий, думаючий виборець із Донбасу. До Будинку профспілок, де зараз працює штаб опору, прийшов донеччанин і просто попросив грошей на квиток додому, бо його не лише не зорієнтували, що має робити, а й грошей на їжу та дорогу не дали. Впродовж двох днів не можу позбутися думки, чому Сергій так часто повторював: «Мы ехали голосовать за Януковича». Чи то він не розуміє, що голосування позаду, чи то голосував кілька разів.