Наклеп
Віталій М. звів рахунки з власним життям після того, як його звинуватили у крадіжці мобільного телефону. Залишив лише записку, у якій просив нікого у своїй смерті не звинувачувати, прощаючись з батьками та друзями, додав, що до злочину непричетний. Він був єдиною і улюбленою дитиною у батька з матір’ю. Тільки чомусь сталося так, що й найближчі люди не повірили йому на слово, не вислухали його, пообіцявши натомість приїхати наранок до гуртожитку, де мешкав син, і розібратися по-своєму. Віталій чемно вислухав їх по телефону, піднявся до кімнати, де мешкав, написав останнього листа і вирушив у свою останню путь.
Тепер вони, ці ще зовсім не літні люди, звинувачують одне одного у тім, що сталося, переживають горе, яке не скінчиться для них ніколи і з якого немає виходу. Вони щоранку йдуть на могилу свого сина.
Євгенія Дмитрівна, мати Віталія, поговорити з журналістами, хоча й не одразу, але все ж погодилася. Однак дати знімок сина, або хоч би перезняти його, згорьована жінка категорично відмовилася.
– Перед цим, – каже Євгенія Дмитрівна, тримаючи перед собою дитячий альбом Віталія, – бачила якийсь неприємний сон. Сидить нібито Віталик на залізничному вокзалі одягнений в якесь лахміття і жалібно щось розповідає. Що саме, я не розібрала. Бачила тільки, що на очах у нього сльози. А люди йдуть і йдуть мимо нього, обминаючи і не звертаючи на Віталика жодної уваги. Це тепер я зрозуміла, що у тому сні було попередження про трагедію, яка мала статися… Тільки хто ж знав, що усе так буде насправді? – плаче Євгенія Дмитрівна. – Я ніколи не пробачу собі, що накричала на Віталія після того, як його звинуватили у крадіжці. Зателефонував у середу, здається, викладач училища, де Віталій навчався. Він сказав, що сталася надзвичайна подія – у якогось хлопця поцупили телефон і хтось таки ніби бачив його у Віталія. Мені з чоловіком наказали негайно приїхати до Хмельницького… Так і сказали – негайно. Я ледь дочекалася, поки закінчаться заняття, набрала номер телефону гуртожитку, і Віталія покликали. Він, як завжди, на мої запитання відповідав спокійно і зважено, просив, аби я не хвилювалася, запевнив, що нічого протизаконного не вчинив. Але ж я не слухала, а батько, – моя співрозмовниця вказує поглядом на убитого горем чоловіка, – перехопив у мене слухавку, пригрозив Віталію покаранням і сказав, щоб він чекав нашого приїзду… Він не став чекати, – заходиться плачем Євгенія Дмитрівна.
– До училища, – це вже її чоловік В’ячеслав Семенович, – ми прибули близько десятої ранку. І коли я побачив переляканих викладачів, які зустріли нас на вході до навчального закладу, зрозумів одразу, що сталася якась біда. Перше, про що подумав, – Віталій, мабуть, утік… Але ж виявилося все набагато гіршим і трагічнішим. Мене ж одразу відвели від дружини і спитали, чи не хворе у неї серце, а за мить і повідомили страшну звістку, – голос чоловіка тремтить. – Женя у цей час розгублено озиралася навколо, і я бачив, що вона не може збагнути, про що їй говорять. Коли я заплакав, вона все зрозуміла.
– Нас відвели до кімнати у якій жив Віталій, принесли води, пігулки від серця і тільки тоді сказали, що син загинув, – додає Євгенія Дмитрівна. – А що відбувалося далі, я й не пам’ятаю. Здається, тільки спитала, як же він заподіяв собі смерть. Виявилося, що пішов і повісився, лишивши записку. Ми з чоловіком не знімаємо з себе відповідальності, адже могли хоча б вислухати, підтримати. Шкода, але й чужі дорослі люди чомусь оголосили сина злочинцем. Як таке могло статися? На ці запитання ми навряд чи отримаємо колись відповідь, – каже жінка.
Віталій народився після п’яти років шлюбу В’ячеслава та Євгенії. Зростав допитливим і жвавим хлопчаком, поважав старших, але завжди приймав бік слабшого, одне слово, був радістю та гордістю батьків.
– Було Віталикові чотири роки, коли він приніс додому зголодніле, побите цуценя. Ми не заперечували, тим більше, що дізналися від сусідки, як Віталик кілька днів крадькома носив їжу песику. Він відважився – приніс додому тваринку, яку ображали діти. Тепер ось Барсик живий-здоровий залишився з нами, – плаче співбесідниця, – а Віталика немає.
Песик, наче все розуміє, скавулить і, підвівши голову, уважно спостерігає за поведінкою присутніх. А тоді повертається на своє місце біля дверей, зручніше влаштовується і заплющує очі. Він чекає і ще довго буде чекати на свого господаря.
– Старші люди, – гірко зітхає господиня дому, – кажуть, що мине якийсь час і Віталик буде з’являтися уві сні. Він буде розповідати, чому так вчинив, щоб ми простили його і зрозуміли. Нині я не бачу жодних снів, а мені так хочеться поговорити з ним, відвести душу…
Вони вийшли проводжати нас удвох. Тільки стояли самотньо у своєму спільному горі. І не знайшлося таких слів, які тішили б цих людей.
А мобільний телефон, у крадіжці якого звинуватили 15-річного Віталія М., таки знайшовся. Власне, він нікуди й не зникав. Просто його власник забув, що залишив телефон в іншій курточці, яка висіла собі у шафі.
Така ось трагедія. Страшна і безповоротна втрата для батьків та рідних Віталія. У ній ще належить розібратися правоохоронцям, судовим органам, які ухвалять своє законне рішення. Тільки не допоможе Євгенії і В’ячеславу ані найсуворіший вердикт, винесений справжнім винуватцям, ані ще страшніша для них кара – людський осуд.