На чужині рідний хліб, наче мед
Прибалтика – не такий уже далекий світ для нас, українців. Тому й не дивно, що нашого брата там можна зустріти часто. Скажімо, в Естонії проживає кілька тисяч вихідців з України. У декого тут давнє коріння, мають дітей, онуків, правнуків, які вже вважають себе громадянами Естонії. Старше покоління не забуває рідної української мови, щиро шанує наші традиції, чого не можна сказати про естонців, які знають про витоки свого роду із розповідей бабусь та дідусів. Процес глобалізації дедалі більше стирає національні грані, одначе наші співвітчизники попри все не поривають ниточки, які єднають їхні серця й душі з рідним краєм.
Поліська попелюшка стала принцесою
Любов Колядинська, рівненчанка, опинилася у Таллінні у 80-і роки. Точніше – її туди привело велике кохання. З естонцем Юханом вони познайомилися на чорноморському узбережжі, у дивовижно сонячній країні дитинства – Артеку, де обоє працювали вожатими. І коли прийшов час роз’їжджатися по домівках, Люба сіла у літак і полетіла до Таллінна, де її дуже радо зустрів Юхан зі своїми батьками. Невдовзі Люба Колядинська стала Любою Харавее, прийняла громадянство країни, у якій вирішила будувати своє сімейне гніздо.
– І одразу почала вивчати естонську мову, – згадує вона, – бо зрозуміла, що без неї складно буде тут жити. Сиділа над підручниками, як учні у школі, намагалася якомога більше спілкуватися вдома, у транспорті, в магазинах естонською. Інколи продавці, зачувши мій акцент, намагалися переходити на російську, але я вперто говорила їхньою мовою, що дуже тішило всіх, і вони проймалися до мене приязню.
Попервах пані Люба викладала російську мову (вона за освітою російський філолог) у професійному училищі. Одначе з колегами по роботі спілкувалася виключно державною. А коли у родині Харавее з’явився первісток Юку, естонська стала її життєвою потребою.
– Хоча колискові я співала синові українською, – сміється Люба. – Такі, які перейняла від мами. Взагалі, я дуже люблю співати. Бувало, увечері сядемо утрьох з мамою і сестрою Тетянкою і проспіваємо мало не до третіх півнів.
Коли не стало мами, Люба почувалася на чужині пташкою, у якої не вистачає сил долетіти до рідної хати. Не могла звикнути до того, що вдома її вже ніхто не чекає. І мало не щодня писала листи старшій сестрі у Дніпропетровськ. Хвалити Бога, у неї були чуйні і добрі свекор та свекруха. Свого рідного батька мало пам’ятає, тож свекор втішав її, як рідну доньку.
Не вельми солодко було напочатку Любі у прибалтійській країні: молоде подружжя тулилося в кімнаті в тітчиній квартирі, зарплати невеликі. Через два роки лелека приніс їм ще Томаса. Юхан у той час працював у дитячій газеті. У 90-х Естонію сколихнули великі переміни. А кілька років потому Юхан пішов на дипломатичну службу.
– Мені довелося покинути роботу, – розповідає Люба. – Я знову стала на якийсь час старанною ученицею: вивчала правила дипломатичного етикету, писала сценарії прийому в посольстві, знайомилася із політиками та їхніми дружинами… Одне слово, осягала невідомий мені світ дипломатії.
Я знаю цю жінку давно, бо ж її сестра Тетяна – то моя товаришка. Якось Люба, повертаючись із Дніпропетровська до Талліна через Київ, заїхала до мене в гості. Привезла купу фотографій, на яких вона – великосвітська пані, в декольтованій сукні, серед поважних дипломатів. Я, певна річ, дорогу гостю зустріла як належить, по-українськи: наварила вареників, напекла пирогів…
– Хіба можна так багато їсти? – дивувалася Любочка. – Я ж розтовстію від ваших вареників так, що у свою вечірню сукню не влізуі. За два тижні маю бути на прийомі у посольстві.
Суниці духмяні, аж голова паморочиться
Нині Люба працює у школі. Старший син Юку закінчує 11 клас, вступатиме наступного року до ВНЗ. І менший виходить на фінішну пряму. Хлопчики дивовижно красиві та розумні: вільно володіють кількома іноземними мовами. І мамину українську гарно розуміють, із задоволенням слухають її казки, козацькі бувальщини, колядки та щедрівки, про які вона розповідає по радіо як ведуча дитячої україномовної передачі «Люстерко». Цим проектом зацікавилися і всіляко підтримують посольства сусідніх з Естонією країн, лише Україна залишилася мовби осторонь.
Кілька років тому Харавее купили собі невеличкий хуторець (на зразок нашої дачної ділянки) неподалік моря. Це – справжній райський куточок. Невеличкий дерев’яний будиночок, сауна – ото і все господарство. А за цим двором – луг, де влітку трави до пояса, за порогом – ліс: височенні сосни, стрункі берези, на галявинах суниць – аж голова паморочиться від запаху.
– Такі ж смачні, як і в нас на Поліссі, – зауважує Люба. – Довкола багато ожини, яку я консервую на зиму.
– А що ж вирощуєш на городі? – допитуюся я. – Колорадські жуки, либонь, допікають також?
– Мій город на хуторі – це два рядочки картоплі, два рядочки цибулі, петрушка й кріп, – розчарувала мене. – Хутір для того, щоб відпочивати, а не гнути спину на не дуже родючій землі. Неподалік – магазин, сіла в автомобіль і поїхала, щоб придбати все необхідне. Молоко, яйця купуємо у нашого сусіда фермера Хейкі. Він наглядає за хатиною, коли ми в Таллінні.
– У вас теж бувають злодії?
– Де їх немає.
Одного разу Хейкі здалося, що у домі побували непрохані гості – одразу зателефонував господарям. І що ж ті крадії натворили? Взяли лишень праску, до решти речей і не доторкнулися. У Європі, виявляється, і злодії виховані…
На своєму хуторі Люба обладнала невеличкий український куточок, де є пліт із лози, на ньому глечики глиняні, солом’яний бриль.
– Затужить душа за рідним краєм, – каже Люба, – вийду у двір, схилюся над плотом, як мама на наших воротах біля хати, і тихенько заспіваю нашої пісні. Позаминулого літа Таня приїздила до нас у гості – мало не щодня варили вареники. Навіть Томі долучився до української кулінарії – вареники ліпив старанно, жоден не розварився.
– А борщі наші часто готуєш?
– Розлінувалася трохи, харчуємося здебільшого на європейський манер: купуємо напівфабрикати й – у мікрохвильову піч. Швидко, зручно, мало клопоту. Та й часу стояти біля плити не вистачає.
Наразі Люба чекає наступного літа і сподівається на зустріч із сестрою, яку запросила до себе в гості. Щоб вдосталь наговоритися, потішитися. Вона неодмінно привезе їй з України пшеничну паляницю – смачну-пресмачну. І покладуть її Харавее на столі на найпочеснішому місці, бо то хліб із маминої землі-колиски.