Гей, повій, вітре, із степів

Над велелюдним Хрещатиком, Майданом Незалежності, над жовтогарячими прапорами повсталого люду, що відстоює своє право на чесні вибори, могутньо линуть пісні. Заклично, як сурма, співають молодіжні гурти. Пісні, що в генах у нас з діда-прадіда, підхоплюють дівчата і юнаки, старші люди: «А ми тую червону калину підіймемо», «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», «За Україну, за її волю».

На ескалаторі станції метро «Хрещатик» двоє юнаків соковитими баритонами заспівали: «Гей, там на горі Січ іде!» Пісню підхопили всі, хто їхав. «Це пісня запорозьких козаків?» – запитала мене юнка з помаранчевою стрічкою на портфелі, що стояла поруч і також підспівувала.

«Ні, січових стрільців», – відповіла я і поквапилася вниз сходами. Хотілося поговорити з тими юнаками. Та на ескалаторі було дуже людно, й доки я спустилася на станцію, юнаки розчинилися в натовпі.

Приїхавши додому, знайшла збірку «Стрілецькі пісні» (Київ, «Музична Україна», 1992) й книжечку «Українські пісні-гімни» (Київ, Товариство «Знання» України», 1992). Остання – це дослідження великого патріота, доктора філології – уже світлої пам’яті Федора Погребенника.

У збірці «Стрілецькі пісні» гімн «Гей, там на горі Січ іде» подається як народна пісня. А ось Федір Погребенник зробив історичний екскурс в історію народження пісні.
Автор вірша-гімну – отаман січового руху 1912 року Кирило Трильовський (1864 – 1939).

«Сто років тому на хвилі піднесення самосвідомості селянських мас, як відгомін історичних подій минулого виникла маршова пісня, що стала однією з найпопулярніших у Галичині й на Буковині, – пише Федір Погребенник. – Вона швидко опанувала села і містечка, увійшла в культурний побут як складова і невід’ємна частина прогресивних рухів. Пісня стала символом пробудження трудового люду, кликала до активної боротьби за його права».

Як відомо, на межі XIX-XX століть у Галичині посилився революційний рух проти австро-угорського поневолення, засилля польської шляхти, буржуазії. Тоді й складено було багато пісень, що відображали тогочасні реальні події, сподівання людей, – пісні січового руху.

Ці пісні западали в душу, бо нагадували людям героїчні традиції Запорозької Січі. Такою стала і «Гей, там не горі Січ іде!», слова і музику до якої уклав К.Трильовський, – талановитий поет, активний діяч радикального руху, що близько стояв до І.Франка і М.Павлика, друкувався в журналах «Народ», «Зоря», газетах «Громадський голос», «Радикал».

Ця пісня супроводжувала січовий рух протягом усього його існування. Вона звучала на всіх зборах Українсько-руської радикальної партії, заснованої І.Франком та М.Павликом. Її співали під час маршових переходів січові стрільці, у свята і в будні. Її виконували хори і оркестри. Це була справді масова святково-патріотична пісня.
Як дослідив Федір Погребенник, текст пісні вперше було надруковано 1904 року в журналі «Зоря». Багато разів вона з’являлася на сторінках різних періодичних видань та збірників. Зокрема, у таких: «Запорожець. Календар для народу на рік звичайний 1910» (Коломия, 1909), «Ще не вмерла Україна» (Відень, 1916). Пісня вийшла і окремою брошурою у Відні, у книгарні Б.Тищенка.

Пісня залишилася жити – як волевиявлення народу. «Гей, там на горі Січ іде!» – співаємо ми, українці, й зараз. За цією піснею предків і наша – віримо! – перемога завтрашня.