«Замкни за мною двері…»
Вони кажуть, що їм не можна ризикувати,
Бо у них є дім, у домі горить світло.
Я не знаю направду, хто з нас правий.
Мене чекає на вулиці дощ, а вдома чекає обід.
Замкни за мною двері, – я йду!..
Віктор Цой
Атмосфера Майдану особлива. Вона пахне розкішшю. Вона пахне розкішшю життя. Вона пахне небажанням шукати дріб’язок на чужині, небажанням нагинатися за псячими недоїдками... Коли я побачив о пів на четверту ранку на підлозі «Українського дому» бабусю, яка спала, схилившись на обмотаний помаранчевим флагшток, у благенькому одязі й подертих чоловічих черевиках, я… я розплакався.
Якщо якийсь дурень посміє будь-коли сказати, буцімто в мого народу нема характеру, я йому так і скажу, що він – дурень. На нашу біду, терпінням ми славимося. Але всякому терпцю є край. Ми вже переконуємося, що маємо поганих політиків. Вони не розібралися з «історичним часом-пік», вони не відчули волі народу. І терпіння втратив люд наш…
Я не полишав Майдану впродовж усіх цих діб: такого не було навіть 1991-го.
Атмосфера. Вона змінилася. Покоління, яке прийшло, воно її змінило. Тепер мої брати зовсім неагресивні. Вони не шукають сутичок з міліцією, як ми колись шукали. Толерантність, повага до святого місця, де ти стоїш, підкреслена ввічливість, доброзичливість – ось основні складові перемоги. І ці її складові відтепер стануть рисами новонародженої нації.
Порядок і ще раз порядок – неписаний закон. Пляшки – в урнах, одноразовий посуд – у мішках, в «Українському домі» – чистота й порядок, ніби в СВ-вагоні, а не в загальному. Незважаючи на те, що тут перебувають звичайні люди. У мерії на Хрещатику – також не рейхстаг після приходу Жукова. Якби не ці приміщення, більшість людей, які приїхали з регіонів, просто б замерзли на тім асфальті. Хай благословить Господь рішення Олександра Омельченка!
У тісняві перед сценою, коли виступала Руслана, якийсь голений «крутий бандюган» натиснув ненароком своєю вагою на смішну малолітню студентку. «Пробач, сестро», – сказав. Потім такий один, як він, посадив дідуся з коштуром і з помаранчевою кулькою на ньому до свого «джипа» й став возити нічним Майданом та трубити три символічні склади. Дідусь усміхався беззубим ротом і, наче футболіст, показував через вікно свою вишивану сорочку.
Нація перемішалася в єдності, стала казати «брате», «сестро». Перемішалася вперше і нарешті. І нарешті дозволила відрубати собі пуповину. Без неї вона, мовби та помаранчева кулька, полетіла вище болота під ногами, снігу з дощем над головами, вище ночей. Ночей, які пролітають так хутко, що аж шкода, що воно все так швидко минає. Минає, а проте не завершується…
Якщо ви там не були, то все проспали. Для тих моя ода, хто стояв і не мерз. Не мерз, бо не думав, що стоїть перед Адміністрацією Президента сорок дев’яту годину поспіль, і про те, що ноги мокрі, і штани обмерзли. А ще про тих матерів слово моє, які плакали й молилися, поки не розвиднювалося, але не казали своїм синам і донькам: «Не йди!»
Ода моя тому, хто куртку поспіхом натяг і кинув зі сходів: «Замкни за мною двері, я йду»… Ми пішли, ненько! І ми народилися!