Єднаються душі й думи
Невгамовний Майдан вирує, наче розбурхана гірська ріка. Людському потоку немає кінця і краю…
…Біля колон Головпоштамту зібралися фанати футбольного форварда Андрія Шевченка – пишуть йому листи. Хто присів на стілець, хто на край стола поклав аркуш, а хто на спині товариша. Віктор, студент філософського факультету Національного університету ім.Тараса Шевченка, поклав на коліна папку і помаранчевим фломастером списав білий аркуш з обох сторін.
Читаю рядок: «Шево, приєднуйся до нас!»
– Я написав, щоб він залишив усі свої справи в Італії і їхав в Україну, – пояснює. – Я не вірю, що він свідомо і самостійно прийняв рішення підтримати на виборах провладного кандидата. Його змусили це зробити суркіси, які торгують нашими хлопцями, як товаром, направо й наліво. Ні краплини не маю сумніву в тому, що Андрієві нині теж боляче за нашу державу, наш народ. Він прислухається до наших голосів і буде в наших рядах.
…Дорожний майстер із Коломиї Михайло Михайлович стоїть на холодному столичному асфальті чотири дні.
– І стоятиму тут доти, доки не запанує в Україні правда, – не стримує хвилювання. – Наш страйковий комітет вирішив, що не відступимо і кроку назад, бо за нами наші діти, батьки, за нами Україна.
У пана Михайла вдома залишилися дружина й старенька мати, яка наказувала йому повертатися додому переможцем. Старша донька подалася шукати роботи – до Італії, бо на її рідній землі немає до чого докласти своїх рук, таланту, розуму. Дипломований спеціаліст на чужині миє посуд у буфеті. Соромно, гірко, боляче! Скільки нашим людям бути батраками по світу! – не може стримати сльозу чоловік. – Я маю відстоювати правду для своєї родини, свого колективу, для свого краю.
…Уся Україна прикипіла до екранів телевізорів – навіть малеча переймається тим, що діється нині на вулицях та майданах міст і сіл. Семеро діток Юрія та Лідії Волошиних із Білої Церкви, плачучи, проводжали тата з мамою до столиці.
– А старші просилися, щоб взяли їх із собою, вони, як і я, – козаки, – з гордістю розповідає сотник українського козацтва Юрко Рваний (Волошин). – Ми приїхали, щоб вибороти промінь світла для своїх дітей. Скільки можна жити у пітьмі! Діти, щовечора запалюючи в хаті каганець, щоб робити уроки, дивляться на лампочку і питають: «Тату, коли загориться нарешті скляна груша, що на стелі».
Волошини кілька років тому поселилися у будинку, який військові передали українському козацтву. Свою хату продали, бо сподівалися, що влада робитиме так, як написано у документі. Одначе невдовзі вона змінила свою думку і почала всіляко витісняти багатодітну родину з будинку. Відімкнули водопостачання, а потім і електричні дроти обрізали. Куди лишень батько не звертався, аби добитися справедливості – його й слухати не хочуть.
…Біля міжміських таксофонів теж велелюдно. Неподалік однієї будки стоїть група чоловіків із помаранчевим знаменом, на якому написано: «Миколаївщина за Ющенка».
– Хочемо додому зателефонувати, – пояснює один із них – Федір Кирилов, пасічник із села Іванівка. – Бо ж там наші – у цілковитій інформаційній блокаді. По радіо співають оди злодіям, а 5-й канал у селі не транслюють.
– Ви не вірте, що Миколаївщина віддала перевагу провладному кандидатові, – намагається з усіх сил мене переконати інший степовик військовий у відставці Валентин Дрень. – Я був членом однієї виборчої комісії, власноручно витягував із пачок приховані бюлетені, де стояли відмітки проти прізвища Ющенко. Фальсифікація така, що ми диву даємося. Справжній результат: 60, а не 30 відсотків на користь Ющенка.
– Ми не вважаємо ворогами шахтарів, донеччан, – говорить Валентин Миколайович. – Сьогодні обнімалися з ними, фотографувалися, хоча й був привід для образи – вони несли прапор «Миколаїв підтримує Януковича». Насправді, там не було жодного миколаївця.
Я не встигла вимкнути диктофон, як до хлопців підійшла з термосом львів’янка Марія Ярмолович. Гаряча кава їм усім прийшлася до смаку. А незабаром до них приєднався донецький художник Володимир, який гордо тримав прапор «Донбас за Ющенка».
Нам не треба відділятися, нам нема чого ділити, бо всі ми – українці.
І маємо право жити у своїй державі не по поняттях, а по закону.