«Не бійся. Ми з вами»
Студенти Інституту журналістики (ІЖ) Київського національного університету в понеділок 22 листопада хто поодинці, а хто і з друзями попрямували на майдан Незалежності.
Але вже наступного дня зрозуміли, що краще триматися вкупі, і провели акцію «Ні – брехні!» під Кабінетом Міністрів і біля альма матер. У вівторок на інститутській хвіртці з’явилася записка про те, що студенти долучаються до загальнонаціонального страйку і бойкотуватимуть навчання, поки не змусять владу шанувати свій політичний вибір.
Того ж вечора близько 150 студентів на майдані Незалежності зв’язали кілька десятків жовтогарячих стрічок і, тримаючись за цю «нитку Аріадни», скандували в центрі міста: «Журналісти – не козли. Ми за Ющенка. А ви?». Більшість студентів не має ілюзій, ніби з приходом лідера «Нашої України» до влади потечуть молочні ріки, а дехто навіть переконаний, що піде до нього в опозицію. І то цілком природний процес: політичні сили повинні час від часу чергуватися, адже в суперечці народжується істина. Студенти мітингують тому, що їхнє волевиявлення перетворили на папірець, та ще й потопталися по ньому брудними чобітьми. Студенти не хочуть, щоб «помаранчевий листопад» став для їхніх дітей черговим екзаменаційним білетом із серії придушених народних повстань.
Робота в страйковому комітеті сприяє як виробленню дисципліни, так і сплеску народної творчості. Слогани вигадуються на льоту, під час походів вулицями Києва народжуються ремікси народних і популярних пісень, кладуться на музику відомі висловлювання політиків. Скажімо, в «Ой, на горі» співають уже не про Дорошенка і Сагайдачного, а про Порошенка й Тимошенко. Але оскільки ми перебуваємо в такій якості вперше, доводиться багато вчитися. Приміром, шикуватися, репетирувати слогани, виготовляти прапорці та наклейки тощо.
Інша проблема – пішохідні переходи. У підземних тісно, доводиться перешиковуватися, а на «зебрах» усі не встигають перейти до «червоного світла», тож провідникам доводиться ставати з двох боків колони і жестами домовлятися з водіями, щоб вони зачекали. На щастя, більшість із них прихильно ставляться до страйкарів. Коли помаранчева колона крокує містом, її майже безперервно супроводжують сигнали авто, водії яких таким чином висловлюють солідарність.
Цілодобово перебувати в наметовому містечку дуже виснажливо для здоров’я, тому студенти чергують позмінно. Попри постачання калошами, поліетиленовими накидками від снігу, теплим одягом і їжею, більш як годину стояти на одному місці не виходить. У самому містечку досить тісно, і доводиться бігати містом. Однак столиця протягом тижня перетворилася на живий музей. Найпопулярніші «зали» якого – Адміністрація Президента, майдан Незалежності зі сценою й екраном, а також «Український дім» і «Глобус», де можна погрітися. Щоправда, надовго полишати містечко не можна: потрібно, щоб біля намета постійно було кілька його представників. У самому містечку встановлено екран – постійно транслюють «5 канал». Серед інших розваг – пошук людини, яка раз на кілька годин розноситиме гарячий чай; очищення намету від снігу; передача тривожних чуток: «Ця ніч вирішальна», «Червоноармійською йдуть бетеери», «Янукович сховався в Донецьку».
Але найцікавіше знайомитися з людьми. Багато гостей Києва просять подарувати їм жовтогарячі прапори чи ще щось із модних у цьому сезоні аксесуарів. Шукають земляків. Передають харчі й такі довгоочікувані рукавички та шкарпетки. А одна жіночка хвилин десять вмовляла студентів взяти в неї тридцять гривень: «Не знала, що вам краще купити, самі вирішите». Хоч гроші, відверто кажучи, були б незайвими, незручно було брати. Тим більше, з акценту розуміли, що жінка приїжджа, а їхня зарплата не зовсім сумісна з київськими цінами. Тож, з’ясувавши, що вона з Тернополя, передали подарунок її землякам.
…Близько першої години ночі поверталася з наметового чергування. Помаранчева накидка захищає від снігу і вітру – знімати її не хотілося. Назустріч безлюдною вулицею йшов міліціонер. «Не боїшся?» – вигукнув. – «Ні». – «От і не бійся. Ми з вами».