Як плачуть гуцули?

Цього року фільм «Тіні забутих предків» святкує подвійний ювілей: 80 років від дня народження режисера кінострічки Сергія Параджанова і 40 років – з часу свого виходу на екран (у листопаді). Знятий за однойменною повістю Михайла Коцюбинського 1964 року, фільм одразу спричинив фурор в українському і світовому кінематографі та був удостоєний багатьох почесних нагород: премії «Південний Хрест», нагороди «ФІПРЕССІ» Юрію Іллєнку за операторську роботу, премії Британської кіноакадемії, премії за кращий зарубіжний фільм, а сам Параджанов отримав Золоту медаль у Салоніках (Греція).

Дивно, але один із найкращих українських фільмів зняв не українець, а вірменин – Саркіс Параджанян – таке справжнє ім’я і прізвище Параджанова. Радянська влада примудрилася навіть запідозрити його в українському націоналізмі, настільки очевидною була «українізація» Параджанова під час його проживання в Карпатах, де знімалися «Тіні…». Точніше «гуцулізація», бо події фільму розвиваються в одному гуцульському селі, де десятки років ворогували два гуцульські роди – Палійчуки та Гутенюки.
Сталося так, що Іван Палійчук покохав красуню із ворожого роду – Марічку. Проте тіні померлих прародичів важкою хмарою нависли над їхнім коханням, якому не судилося стати щасливим. Марічка втопилася, а Іванко так і не зустрів свою долю.

Кохання гуцульських Ромео і Джульєтти таке ж драматичне, як італійське, але пронизане якимось первісним гірським духом, який так точно вловив Параджанов. «У роті в мене досі смак води, що біжить з-під коренів сосни», – згадує режисер. «Масовкою» у фільмі були справжні гуцули, які, за словами Параджанова, «не давали збрехати». Ось як згадує він зйомки: «Ми знімали сцену похорону Петра Палійчука, батька Івана. Поставили труну й попросили гуцулів здійснити належний обряд. Але гуцули не насмілилися йти за порожньою труною. Лише, коли поклали в труну людину, скорботний, справжній крик рознісся полониною».

Фільм знімали по селах Верховини. Неподалік самого районного центру, у селі Криворівня, і досі збереглася гуцульська хата, де були відзняті основні сцени «Тіней..». Її називають «ґражда», тому що обістя огорожене дерев’яним парканом. Тепер там музей. До речі, місцеві мешканці не схильні вважати своє сусідство з «живою історією» чимось надзвичайним – у цьому я переконалася, коли з друзями намагалася віднайти ґражду з допомогою місцевого таксиста. Водій довго кружляв довколишніми селами, зупиняючись біля кожної дерев’яної хати, поки ми самі не впізнали обійстя. Багато селян, що живуть на сусідній вулиці, не знають, що неподалік від них колись знімали фільм. Крім найближчих сусідів, які нарешті підтвердили, що це справді, обістя Палійчуків і запропонували нам екскурсовода… – восьмирічну сусідську дівчинку. Дитина добре вивчила текст, який, очевидно, розповідав туристам хтось із її родичів, а тепер їй, доручив проводити екскурсії. Вона вправно тасувала прізвища акторів і дати: «Ось у цю сорочку був вбраний Іван Миколайчук», – показувало на експонат дівча. Ми ж – дорослі люди – почувалися трохи нереально. Уявіть собі: кругом засніжені гори і туман, ми – в якомусь глухому карпатському селі, сидимо на дерев’яній лаві й слухаємо лекцію восьмирічної дівчинки. На мить здалося, що «Тіні забутих предків» ожили і посміхаються до нас вустами цієї маленької гуцулки.