Надійка з лісу не вийшла
Уранці, як завжди, мама поцілувала донечку в щічку й побажала їй гарних оцінок. «Вчись старанно, дитино, адже ти – єдина моя надія. Ти здібна дівчинка й у майбутньому матимеш хорошу професію, тож і маму доглянеш на старість…». Провела Надійку за ворота й, перехрестивши, ще довго вдивлялася їй услід. Донечка старанно крутила педалі велосипеда й весело на прощання махала мамі рукою. Мати як мару відганяла спогад про той страшний сон, який попереджав її, що може втратити дитину…
– Надійка для мене була єдиною відрадою в житті, – зі сльозами на очах розповіла Оксана Іванівна, мешканка міста Бердичева. – Чоловік залишив мене, коли донька була ще маленькою. То був удар, але я знаю, що життя на цьому не закінчується. Мені було для кого жити, я мала надію. Тому й нарекла доню Надією, сподіваючись, що її ім’я буде допомагати долати труднощі. Для себе одразу вирішила – ніколи вдруге не вийду заміж. Навіщо? Аби вітчим кривдив мою дитину? Ростила Надійку в труднощах, часом, залишала наодинці в хаті, а сама бігла на роботу.
Збігали роки. Надійка подорослішала й пішла до школи. Оксані Іванівні стало набагато легше. Уже не треба розриватися між роботою і домівкою. Рана на серці загоїлася, Надійка стала сенсом всього її життя. Вона дякувала Богу, що має донечку й жила тільки для неї. З останньої копійки купувала найкращий одяг, запевнюючи себе: «А я обійдуся якось». Дівчинка усе це розуміла й тому була вдячною своїй матусі.
– Вона не ходила з подружками у нічні клуби, не гуляла на вулиці до півночі. Завжди була вдома, щоб мені не було самотньо, – продовжує Оксана Іванівна. – Подовгу засиджувалася за підручниками, аби добре навчатися.
Найулюбленіший фільм у цій родині – «Москва сльозам не вірить». Кожен діалог знали напам’ять. Їм була близькою й обнадійливою історія із щасливим кінцем.
Перші гроші – для мами…
До місцевого технікуму Надійка вступила без жодних проблем. На першу свою невеличку стипендію, вона купила не собі, а мамі чоботи й блакитну шаль. Того вечора Оксана Іванівна плакала від щастя.
– Такою щасливою я себе ніколи ще не відчувала. Ці речі для мене були дорожчими за всі коштовності світу. От і зараз не наважуюся взяти їх, боюсь, що пошкоджу. Щовечора схиляюсь над ними і гірко плачу.
Оксана Іванівна тоді була справді щасливою і дякувала Богу, що доля нарешті посміхнулася їй. Турбувало лише те (і недаремно, як потім з’ясувалося), що технікум був далеко від дому. Надійка їздила на навчання велосипедом через ліс, потім залишала веломашину у знайомих і далі йшла пішки.
Якось Оксані Іванівні наснився жахливий сон. Їй явилася покійна мати, яка сказала, що забере Надійку до себе на небо, бо там дуже гарно: співають птахи, багато квітів. Оксана Іванівна прокинулася сама не своя. Душа боліла страшенно, але вона намагалася відганяти від себе страшні думки. Донечці, звичайно, нічого не сказала…
Коли проводжала Надійку на навчання, якийсь внутрішній голос допікав, що бачить дитину живою востаннє. Так і сталося.
Сам себе покарав
Увечері Надійка не повернулася з технікуму. Сполохана Оксана Іванівна побігла до навчального закладу й почула страшні слова – дівчинки на лекціях не було. Кинулася до знайомих, в яких Надійка залишала велосипед. Ті повідомили, що дівчина, як завжди, зранку залишала у них велосипед і пішла на навчання. Зібравшись із силами, Оксана Іванівна пішла до міліції. Правоохоронці шукали Надійку цілу ніч. Лише на ранок до них зателефонував місцевий мешканець і повідомив, що знайшов у лісових хащах дівоче тіло.
17-річну Надійку зґвалтували, а потім задушили. Розпочалося слідство. Ніхто з місцевих мешканців не бачив того ранку жодної підозрілої особи. Здавалося, що це – глухий кут. Але наступного дня до чергового відділку надійшло ще одне повідомлення: у власному будинку повісився 30-річний мешканець Бердичева. Після експертизи було встановлено, що саме він убив Надійку. Повісився на такому ж залізному дроті, яким задушив дівчинку.
– Чому Микола зважився на такий підлий злочин, для нас залишається загадкою, – розповідає мати вбивці Надія Василівна. – Він нікому за все своє життя не зробив нічого поганого. З психікою в нього також було гаразд. Того вечора я помітила, що він страждає. Довго сидів біля вікна і дивився на вулицю. Розмову не підтримував. Був якийсь неуважний, здавалося, що блукає у власних думках. Коли я запитала, що сталося, він відповів, що заплутався у власному житті. Більше я його ні про що не розпитувала, а на ранок, коли прокинулася і вийшла у двір, то побачила його повішеним. Довго тоді плакала, а коли дізналася, що накоїв, – сльози враз висохли. Зараз мені і боляче, і соромно. Не можу дивитися в очі людям, ховаємося з чоловіком від усіх у хаті. Похорони сина були скромні. Ніхто з людей до нас не прийшов. Були тільки я з чоловіком та хрещена нашого горе-сина. Відтепер кожного дня молю Бога, щоб він, якщо це можливо, простив його і нас…
* * *
На похорони Надійки зійшлося багато людей. Оксану Іванівну тримали, щоб не вскочила за донькою в яму. Як тепер буде жити без єдиної своєї надії – не знає. Тішить себе лише тим, що Надійка потрапила до раю і там за нею доглядатимуть бабуся й дідусь. Зараз у неї розбита душа, її доля понівечена. А попереду – порожнеча…